Едуард ДРАЧ:«До Булата Окуджави
Завтра, 9 травня, минає 80 років з дня народження знаменитого поета, виконавця авторських пісень, патріарха радянського барду Булата Шалвовича Окуджави. На жаль, він не дожив до наших днів. Проте засіяна ним нива – армія поетів-піснярів – після розвалу Союзу не засохла. Навпаки, вона забуяла зовсім по-новому – увібрала в себе національні традиції, національні кольори, чим напрочуд збагатила жанр. Чи можемо нині вигукнути: «Український бард живий!»? Цікаво було про те дізнатися од відомого виконавця авторських пісень, учасника першого фестивалю «Червона рута» Едуарда Драча.
– Отож, пане Едуарде, – звертаюся до співака, – про Булата Окуджаву замовте слово…
– Пісні цього поета практично стали народними. Гадаю, секрет такого прийняття ховається в самій суті барду. Адже коли звернутися до його першовитоків, то давно досліджено, що пісня колись була молитвою. Підтверджень у фольклорі чимало. Наприклад, обрядове коло: від Різдва і до Різдва, цілий календарний рік, майже на кожен день були свої обрядові пісні – це й веснянки, й гаївки тощо. Але то були, так би мовити, пісні простих людей, а священики, віщуни мали свої. У наших волхвів, боянів пісні на духовну тему називалися кощунами. Тому мандрівних піснярів і називали волхвами-кощунниками. Звідти й пішло слово кощунствувати, яке в християнську еру набуло негативного значення. Той самий Кощій Безсмертний, насправді був кощуном-піснярем.
– Тобто барди його за прабатька вважають?
– Впевнений, що це реальна особа, такий собі затятий язичник, який за допомогою магії доволі довго жив. Пізніше волхви буцімто трансформувалися на кобзарів. Вони були не просто піснярами, котрі закликали до бунту. Кобзарі славилися набожністю. Навіть у тих селах, де не було церкви чи священика, вони відспівували померлих та хрестили дітей. То були фактично лікарі душ людських. Приходив кобзар до конкретної сім’ї, спілкувався, а потім співав, що на серце лягало. Він відчував, на які манівці, якщо так можна сказати, забрела родина: чи то з вихованням дітей негаразд, чи між чоловіком та жінкою незгода. Легенько, проникаючи глибоко в серця людей, він настановляв піснею-притчею на істину Божу.
– Мовби прототип сучасного психоаналітика? Я чув, ви навіть лікуєте музикою…
– То був доволі курйозний випадок. Але тільки один. Я не практикую, – усміхається. – Якось у Канаді зайшов до свого друга стоматолога. До речі, за фахом я також лікар – психіатр та невропатолог. Отож, у кріслі сидів тоді пацієнт, який, виявилося, не переносив анестезії. До того ж він був з української діаспори. Що було робити? – друг мій і порадив йому мене замість знеболювального. Слухав він пісні й каже потім, що й про біль забув – усе витримав. Отаке! Але, повторююся, то було тільки один раз… У нас справжнє кобзарство зникло доволі пізно – з приходом радянщини. «Диктатори пролетаріату» свого часу розстріляли 12 тисяч українських кобзарів, фактично знищивши ранню авторську пісню. Тому, мабуть, нами тепер так цікавляться в Європі. Ми пам’ятаємо давно забуте старе. Доводиться часто виїздити на фольклорні фестивалі. Європейці, дивлячись на нас, на тих, хто ще не розгубив середньовічну пісенну традицію, вивчають… свою історію. Приміром, цього місяця десять сучасних українських бардів-кобзарів їдуть на фестиваль до німецького Франкфурта-на-Майні.
– Тож між зникненням останніх кобзарів та з’явою перших бардів з гітарами в руках було всього кілька десятиліть?
– Цей час був справжньою пусткою авторської пісні в колишньому Союзі. Саме Булат Окуджава й став тією першою ластівкою новітнього руху бардів. Ці співаки начебто взяли на себе ті функції, які несли колись віщуни, кобзарі, й почали лікувати людей своїми піснями. Це дозволялося тільки в Москві. Про українську мову тоді навіть не йшлося. Сміливців просто знищували, як-от Миколу Філянського, який чудово володів бандурою. Москва в той період була єдиним мегаполісом, де можна було загубитися. Загубитися на славетних інтелігентських кухнях, на яких уперше з’являються пісні того ж Окуджави. Це було своєрідною формою тихого протесту. Пісні забороняли. Їх ніби й не було, а водночас про них усі говорили, їх усі співали. Забороняли зовсім не за якийсь спротив комуністичній ідеології, а тільки через те, що дозволялося творити тільки… членам творчих спілок.
атвердженню підлягали лишень твори професіоналів, або ж народні пісні. Все інше – бунт. Хто хотів писати щось своє, змушений був стилізувати те під народне чи приписувати свої пісні відомим авторам. Практично Окуджава був першим, хто прорвався, кого поза творчими спілками почали визнавати. Пізніше навіть можна було казати – ось це пісня Окуджави. Він мав грузинське ім’я та прізвище. А починав ще коли з чиновницької свідомості не вивітрився дух Сталіна. Нібито від самого початку мав стартові умови.
– І його тому майже не переслідували?
– Він не був носієм відвертої незгоди, аби органи могли причепитися. І от власне такий тихий протест без жодних гасел, протест як фактум присутності на культурному полі, справив ефект бомби. Після його сміливого прологу стримати творчість людей було просто неможливо. До нього було кілька десятиліть вакууму, а після нього прийшли Візбор, Висоцький, наші Горчинський, Івасюк… Люди, які мали мужність творити поза професійними спілками, навіть не мусили вкладати в свої пісні протест. Саме існування цих пісень уже було спротивом встановленому порядку, системі.
– Чи характерна для сучасного українського бард-мистецтва протестна тематика?
– Вона, звісно, є. Проте не такою мірою, як тоді. Ось днями виступатимемо в Будинку актора з Андрієм Панчишиним, і він обіцяє скандал. Я для себе особисто намітив ліричну тематику, з гумором. Чистим сатириком я не був ніколи, навіть у 80-ті роки. Іноді душа потребує крику. Були окремі бунтарські пісні. Але ліричних, козацьких значно більше. А от Панчишин, згаданий мною, Тризубий Стас – вони як тоді, так і тепер, спеціалізуються на сатирі. Не впевнений, чи їх можна назвати протестними, але то справжня сатира.
– Знаю, ви перейшли на виключно творчу ниву. Тож вона, певне, має приносити прибуток, адже у вас сім’я, двоє дітей?
– Поштовхом відходу від лікарської практики було кобзарювання у Видубицькому монастирі. Жебрацька зарплата в нашій країні більша за медичну. Я виявився просто профнепридатним лікарем, бо не вмію вимагати хабарі. Тим більше, неврологія та психіатрія не ті сфери, де легко переступити через совість. У Видубичах Спілка кобзарів України взялася організувати кобзарювання. Ніхто, проте, крім мене, не прийшов до ченців. Мені дали стільчик, поставив я його біля кіоску, де продають свічки, ікони, церковну літературу, сів на ньому і співав псалми. То виявився найсвітліший період у моєму житті. Багато спілкувався зі священиками, ченцями. Тоді я віддавав до церкви все, що мені кидали. А коли довідався, що можу брати й на свої потреби, то підрахував, аж моя лікарська зарплатня значно менша цієї. Тоді, крім того, багато пісень написалося – альбомів на шість-сім буде. Однак роки минають... Я вирішив зайнятися виключно творчістю. Створив власний сайт в Інтернеті, розшукав потрібних людей, які таки допомагають у реалізації задумів.
– Кого вважаєте своїм заочним учителем?
– Без жодних роздумів – Валерія Маренича. Нині російські барди співають майже виключно в стилі 60-70-х. І коли дехто намагався наше бардівське мистецтво приліпити якимсь чином до їхнього, вони, московські барди, самі ж категорично від нас відреклися. Нагадали, що ми маємо значно старішу історію барду – кобзарство, чого в них нема. Тому нам варто таки розвиватися осібно, як це роблять інші свідомі європейці.