Шукаєш комах – знаходиш Жінку

У Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» під керівництвом Олексія Кужельного, який любить акцентувати увагу глядача на тому, що саме в Києві є «найменша сцена в Європі», відбулося довгоочікуване відкриття основної сцени. Причому в реставрованій залі – відразу цілий букет прем’єрних вистав. Найекзотичніша з них, мабуть, – вистава Андрія Білоуса, володаря «Київської пекторалі» 2003 року за найкращий режисерський дебют. Цього разу режисер втілив на сцені роман японця Кобо Абе «Жінка у пісках», яким свого часу захоплювалися, дискутували.

До постановки творів японської літератури на сцені глядач зазвичай ставиться  досить неоднозначно: дехто, удаючи із себе знавця східної культури, вдається до скепсису. Проте більшість таку екзотику сприймає схвально, намагаючись перевести побачене у європейський контекст.

Головний герой роману Кобо Абе – збирач комах, який одного разу зникає в пошуках нових видів. У виставі Андрія Білоуса розповідь ведеться саме від нього. Згодом чоловік  потрапляє до місцевості, де є лише піски... і Жінка, з якою його назавжди зводить доля. Але найбільше значення в цій історії має саме життя, яке й вирішує відносини людини з часом і простором. Час – як пісок, що повільно сиплеться, проте постійно потребує праці, аби заповнити життєвий простір. Потрібно відгрібати пісок від оселі, щоб він не засипав людей. Простір – умовність: людина може жити в замкненому середовищі, з якого навряд чи колись вибереться, але насправді їй немає що робити в іншому місці. Отак вона й живе – відкидаючи пісок і борючись з умовними, удаваними перешкодами.

Вистава «Жінка в пісках» Андрія Білоуса стилізована під національний японський театр: японське національне вбрання, строкаті тканини, які перетворюються то на домашній інтер’єр, то на буревій і, врешті-решт, видаються схожими на піщану місцевість. Вдало дібрані актори: Сергій Мельник та Катерина Тижнова у виставі здаються народженими в  атмосфері Сходу.

Жести, пластика  «висловлюють» зміну стосунків між персонажами: від нерозуміння і злоби з боку героя – до приязні та спільного життя. Так, у танцювальних рухах і загравання з глядачем, і специфічна гра між героями. Режисер вводить у виставу і комічні елементи, розчинює їх в екзотичній східній філософії, аби сценічний твір мав і момент  розважальності. Так, на початку вистави Жінка   голосом та пластикою зображує пташку, у фіналі герої одягнені у чорні комбінезони з намальованими людськими органами.

Музика у виставі (суміш японських мотивів із французькими) не лише емоційно оздоблює сценічне дійство, а й вносить певний ефект європеїзації, незважаючи на загальний східний колорит.

Хочеться також зауважити, що вистава загалом сприймається значно світліше, аніж сам роман. У ній відчувається не лише філософський підхід до життя, а й весна та молодість. Недаремно, на відміну від роману Кобо Абе, де фінал вирішений як визнання загибелі героя, у фіналі вистави в оселі Жінки та збирача комах, окрім монотонного піску,  з’являється зелена рослина як символ життя. І життя – пастка, до якої потрапляє людина, мов комаха, перетворюється на життя, в якому завжди знайдеться  місце хоча б для кількох зелених листочків.