Цей день ми наближали як могли
Герой Радянського Союзу Кузьма Гребенник передусім відомий як командир 37-ї дивізії, яка на завершальному етапі великої битви першою форсувала Одер. Але до цього він командував 102-ю і 15-ю стрілецькими дивізіями. І саме в 15-й служив санінструктором його син – Володимир. Але спочатку – епізод бойового життя батька – Кузьми Євдокимовича.
Батько
Зеленів квітень сорок п’ятого. Позаду були Дніпро, Березина, Вісла. Попереду – Ост і Вест Одери. Фашисти не без підстав вважали, що ці ріки, розлившись під час весняної повені, зможуть зупинити просування радянських військ. Бійці навіть жартували: «Вест і Ост Одери – це два Дніпра і Прип’ять посередині». Прип’яттю вони називали заплаву між ріками, для форсування якої звичайні засоби переправи не підходили. А форсувати водну перешкоду належало 37-й дивізії, якою командував генерал-майор Кузьма Гребенник. І на підготовку командувач 1-м Білоруським фронтом маршал Рокоссовський дав усього тиждень. Тож Гребенник зрозумів, що треба будувати «москітний флот» – невеликі човни і плоти для гармат та мінометів. Тільки таким чином можна було «зачепитися» за правий берег. «Флот» побудували швидко.
Наступ мав розпочатися 24 квітня. А напередодні корпусна артилерія почала методично руйнувати фашистські доти, дзоти, бліндажі.
Коли після артобстрілу наші артилеристи на одне-два ділення збільшили приціли, Гребенник вирішив: настав час атаки.
– Негайно форсуйте! – наказав він командирові одного з полків. – І на правому березі навантажуйте саперів, аби війська могли наступати по «чистій» території.
За кілька хвилин піхотинці вже бігли до річки. А незабаром і сам Гребенник був на березі. На колодах, човнах, плотах гвардійці швидко форсували водну перешкоду, не даючи ворогові можливості зосередити сили для опору. Треновані солдати легко бігли переритою вирвами місцевістю, і в такому ж темпі віддалявся від них углиб оборони ворога вогняний вал. Генерал Гребенник був у бойових порядках наступаючих. Коли взяли останню траншею, він глянув на годинник.
– Молодці! Які ж ви молодці! – вирвалося у нього.
Від початку атаки минуло лише півгодини. За цей час наші взяли три траншеї. Такого стрімкого темпу дивізія ще не знала.
Під час проведення Берлінської наступальної операції радянське командування надавало великого значення форсуванню Одера. Тож не дивно, що після захоплення плацдарму на правому березі річки багатьох солдатів, сержантів і офіцерів було нагороджено орденами і медалями. А командирові 37-ї дивізії гвардії генерал-майору Кузьмі Євдокимовичу Гребеннику присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Син
Володимир Кузьмович ніколи не мріяв стати лікарем. Але військову службу, особливо під час війни, не обирають. Тож довелося йому пройти курс навчання в Омському військово-медичному училищі і в серпні 44-го дістатися 1-го Білоруського фронту. Тут молодшого лейтенанта призначили у резерв. Але…
– Володимире Кузьмовичу, ви знали, що 15-ю дивізією командує ваш батько?
– Звичайно. І дуже хотів служити в цьому з’єднанні. Тому і звернувся до кадровиків із проханням допомогти зустрітися з батьком. Отримав дозвіл і попрямував у штаб 15-ї дивізії. Зустріч відбулася в його бліндажі. Батько пообіцяв мені допомогти. Тож через два тижні мене призначили командиром взводу евакуації в медично-санітарний батальйон.
Доводилося евакуйовувати поранених з передової. Батька молодий офіцер майже не бачив. Постійно йшли бої. У районі містечка Граудзенц, що на північ від Варшави, міцне німецьке угруповання розкололо навпіл 15-ту дивізію. Кузьма Євдокимович фактично потрапив в оточення. Швидко подолавши суцільну паніку, йому вдалося навести порядок, тому з’єднання залишилося бойовою одиницею.
У цей час у медсанбаті зібралося близько 200 поранених. «Вивозьте нас», – волали вони.
Я звернувся до начальника тилу дивізії Зубкова з проханням надати бензин.
– Нас б’ють, а ти з бензином? Немає бензину! Недоторканний запас тільки.
– І тоді, – згадує Володимир Кузьмович, – я вперше вирішив звернутися по допомогу до батька. Спочатку телефоніст відповів: «Комдив зайнятий. Німці весь час прориваються». Але потім з’єднав. «Тримайся, синку. Все одно ми поб’ємо фашистів. А бензином я допоможу». І допоміг. Сьогодні, з висоти прожитих років, вважаю, що діяв тоді по совісті, не для себе просив пальне, для поранених, щоб вивезли їх у тил. Через деякий час мене нагородили орденом Червоної Зірки. Під час форсування Одера я залишався у своїй, 15-й. А батько уже був у 37-й.
Долі героїв цієї публікації
До війни Кузьма Євдокимович Гребенник служив на кордоні. Тож на кордоні залишився і після війни. Командував на різних етапах військами Закарпатського (управління дислокувалося в м.Мукачевому), Українського (м.Львів), Західного (м.Київ) округів. Став прообразом генерала Громади у повісті Олександра Авдєєнка «Над Тисою». 1961-го генерал-лейтенант пішов на пенсію, 1974-го помер. Незадовго до його смерті ми написали з ним книгу «Хасанский дневник», яка побачила світ у Далекосхідному книжковому видавництві (у липні 1938 року Кузьма Євдокимович був організатором відсічі японським провокаторам біля озера Хасан).
Володимир Кузьмович Гребенник по війні теж служив на кордоні – на Далекому Сході, Сахаліні, в Закавказзі, на західних рубежах. Став генерал-майором. Нині він уже пенсіонер.