«Госпіталь. Війна. Любов…»
Саме так назвала свою останню повість Ганна Строєва, член Спілки журналістів України, лауреат журналістської премії імені Ярослава Галана. Над рукописом книги вона працювала до останніх днів свого життя. У кожного, хто лихої години пройшов фронтовими шляхами, була своя війна. Для першокурсниці Українського інституту журналістики Ганни Строєвої на довгі воєнні роки рідним домом став польовий госпіталь, разом з яким вона відміряла шлях від передгір’я Кавказу через Україну до стін Праги.
І от, нарешті – Перемога. «Передмістя Праги. Танки нашої армії йшли і йшли, засипані квітами, – пише Ганна у книзі. – Та ось танк, що йшов попереду, зупинився: маленька дівчинка раптово вибігла з-за воріт. За нею з криком – мати. Мить – і танкіст, як був у шоломі, в просоленій, майже білій від поту гімнастерці, опинився поруч з дитиною. Він із усмішкою підняв дівчинку на руки. І тут застрочив кулемет. На горищі в засаді сидів гітлерівець. Солдат упав, прикривши своїм тілом дівчинку. І кров розтікалась по гімнастерці червоними пелюстками. Він лежав на танку у травневих квітах. Плив у бессмертя – вбитий у перший день Перемоги». Книгу читаєш на одному подиху, бо за кожним рядком – спостереження, думки, почуття, вистраждані автором. Скільки горя побачила вона за війну. Здавалося, що вцілілих чоловіків і зовсім не залишилося. 17-річна дівчина вела регулярні записи, розуміючи, що майбутній журналістці доведеться колись про ці події писати.
У повісті багато щирих оповідей від зранених війною, про їхні долі і нелегке життя. Це правдиві, невигадані історії, бо до співчутливої медсестрички люди линули, аби висповідатися, розповісти про найпотаємніше. «В останні хвилини життя тяжко поранений хоче бачити рідні очі, рідне обличчя, кличе матір. А де вона? І ти повинна замінити йому в цю мить і матір, і сестру, і наречену».
Війна – і сваха, і розлучниця. Цій темі також присвячено чимало емоційних і ліричних сторінок книги. Авторка розповідає і про свою долю. Її покохали двоє – танкіст Сергій-Султан і рядовий Борис Хандрос. Останній у післямові до книги пише, що з Ганною у них був воєнно-поштовий роман – листувалися упродовж трьох років, а одружилися у січні 1950-го. Хоч то був дуже холодний і морозний день, та прожили в теплі й злагоді понад півстоліття. Я не перестаю дякувати долі за те, що вона подарувала мені зустріч з Ганною. Фронтове братство, дружба, вірність – ці слова для Ганни завжди були святими.
Ганна Строєва – яскрава зірочка української журналістики вже пішла у вічність, викохавши двох синів – Володю та Олександра. Нам вона залишила книги пам’яті людської: збірник «Наш сучасник», документальні повісті – «Солдати милосердя», «Командарм Кравченко», «Шоста танкова і її командарм».
Люди – мов книги, і є з-поміж них такі, які хочеться ще і ще раз перечитувати, щоб пізнавати добре і вічне. Ганна Строєва залишилась для нас непрочитаною до кінця книгою, до якої весь час повертаєшся, бо щоразу відкриваєш для себе щось нове, що підтримує тебе, відвертає від смутку, спонукає радіти кожній миті життя. Вона мені нагадує маленького принца – героя Антуана де Сент-Екзюпері, який радив пілоту не засмучуватись, коли він піде від нього, а дивитись на небо, де буде зірочка, на якій він живе, і радіти з того, що знав його… «І твої друзі почнуть дивуватися, чому ти усміхаєшся, дивлячись на зірки! Подумають, що ти втратив розум. Знаєш, буде гарно, я теж буду дивитись на зірки».
Пішла з життя Ганна Строєва тихо і мужньо. Як пише Борис Хандрос – «вона тримала рубіж до останнього патрона»… Та одного разу вона з’явилася мені уві сні. Я спитав: як мені без тебе бути? І почув у відповідь: живому жити треба. І почалось моє воскресіння.
Мила Ганнуся наближала той довгоочікуваний День Перемоги, як могла, щоб ми могли спокійно дивитись на зірки і милуватися їх вічним сяйвом. Десь там, на небесах, напевно, уже запалала привітна зірочка невтомної Ганни Строєвої.