Життєві заповіді Івана Чижа

Чесно зізнаюся, особливого пієтету до чиновників високого рангу, ні за радянських, ні за нових часів не відчувала й не відчуваю, бо рідко, на жаль, доводилося зустрічати серед них справді інтелігентних та з широкою ерудицією людей. Найбільше, на мою думку,  не щастило держструктурі, що опікується ЗМІ, хоча, можливо, це дещо упереджене ставлення до колег. Радянський Держкомвидав, як відомо, здебільшого виконував роль душителя та гнобителя. Держкомінформом незалежної України взялися було керувати національно й демократично налаштовані та творчо обдаровані люди, але, непосвячені в чиновну науку, вони губилися в коридорних інтригах і від них, ніде правди діти, було мало користі справі. Тому й прихід до цього відомства в лютому 2002 року ще одного фахового газетяра Івана Чижа, який, щоправда, перед цим побував на партійній роботі, а потім «відбув два строки» у Верховній Раді України, багато його колег сприйняли не без скепсису.

І програма стає реальністю

Найбільше кпинів довелося почути на адресу нового керівника Держкомінформу після його дебютної колегії, де він виголосив свою програму з десяти пунктів. Більшість журналістів, вислухавши її, одразу й залишили зал, іронізуючи між собою: цікаво, чи встигне новий голова дійти хоча б до другого пункту? Підстав для такого ставлення було більш ніж достатньо. Досить сказати, що й засідання колегії новому голові довелося проводити в «позиченому» залі. Навіть власної електронної адреси, без якої нині важко уявити і приватного підприємця, не те що солідну установу, відомство, покликане бути законодавцем інформаційної політики в цілій державі, не мало. Та й уряди в нас змінюються чи не щороку…

Але пішов уже третій рік, і багато пунктів з тих «десяти заповідей» і справді стали реальністю. Комітет навіть змінив свою назву. Тепер він – Державний комітет телебачення і радіомовлення України. Яка в цьому була потреба, запитала в голови і почула у відповідь, що просто таким чином назву комітету було приведено до конституційної. Після реформування в його складі створено департаменти державної інформаційної політики, засобів масової інформації та видавничий, телебачення і радіомовлення, економічний, адміністративно-організаційний та інші структурні підрозділи.

Вперше за дванадцять років з’явилася Концепція національної інформаційної політики, яка орієнтується на європейський вибір, демократичні цінності, свободу слова і творчості, створення передумов сучасної технології в інформаційній сфері забезпечення потреб суспільства. Якби їй ще й матеріальне підґрунтя, бо поки все ж багато наміченого так і залишається на папері. Зроблено перші кроки до систематизації підходів до нашої професії. Задля цього розроблено програму «Журналіст», яка, сподівається голова, стане державною. Документ цей зорієнтовано на захист прав журналіста і надання йому змоги розкритися як особі, яка продукує творчість і забезпечує свободу слова, тобто виконує дуже значущу суспільну функцію. Уже діють дві суттєві й важливі програми «Мала преса», що стосується рівня районної і обласної, та «Районне радіо і телебачення». Зараз, за словами голови, їх намагаються наповнити реальним змістом.

Лише впродовж минулого року розроблено понад 20 законопроектів, що стосуються інформаційної сфери. Це, певне, позначається депутатський досвід Івана Чижа. Хоча він заперечує цю тезу і запевняє, що інформаційна сфера потребує доброго законодавчого підґрунтя, якщо ми й справді прагнемо стати демократичним суспільством. Принагідно не втрималась і запитала співрозмовника, де він почувається затишніше – у законодавчій, чи у виконавчій владі? Іван Сергійович, майже не задумуючись, відповів, що в останній важче, бо ти тут крайній. Хоча й у парламенті мій співрозмовник працював досить активно. Пишається тим, що вніс суттєві поправки до потрібних людям законів та має безпосередню причетність до розробки й ухвалення деяких державних актів і Конституції України зокрема. Але зізнається, що у виконавчій владі все ж швидше вдається побачити плоди своїх рішень. Та й відповідальність тут вища і персональна. «Хоча й можливість впливу на прийняття рішень у виконавчій владі теж вища, бо в парламенті стільки різних сил та підводних течій…», – не приховує Іван Сергійович.

А в комітеті вже торік вдалося втілити інформаційно-аналітичний телепроект «Україна: день за днем», у творенні якого беруть участь державні обласні та регіональні телерадіокомпанії. Проходить період становлення державна телерадіокомпанія «Культура», яка має стати повноформатним культурологічним каналом. Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення» торік отримала ліцензію на супутникове мовлення.

Але ж ні для кого не секрет, що навіть у районному центрі Чернігівщини, не кажучи вже про прикордонні області, скоріше можна почути голоси й побачити телесигнали компаній сусідніх держав, ніж української, перепиняю я розповідь голови про здобутки. Іван Сергійович, каже, що йому це теж болить, хоча він проти того, аби наш медійний простір звужувався, але й така асиметрія – неприйнятна. Все має бути на паритетних умовах. Але для цього потрібно кардинально поліпшити технічний стан державних телерадіоорганізацій, який би давав змогу їм стати рівноцінними конкурентами на медійному просторі. Цьому має посприяти Програма науково-технічного розвитку державного телебачення і радіомовлення на 2004-2008 роки, проект якої розробили торік.

Газетярська школа Поділля

Іван Чиж не збирався в журналісти. Виріс у хліборобській родині на Хмельниччині і після закінчення школи став механізатором у рідному селі. Звідси й до армії пішов. А вже там одного разу вирішив написати до Старосинявської районної газети «Колос» про те, як добре служить його земляк. Бо справедливо вважав, що батькам та односельцям буде приємно прочитати про армійські будні хлопця. Після поверення зі служби став секретарем виконкому Цимбалівської сільської ради і знову охоче пристав на пропозицію редакції районки розповідати на її шпальтах про успіхи й невдачі односельців. Опікувався сількором Чижем заступник головного редактора місцевої газети «Колос» Тимофій Максимович Мазурок, який ще в армійському дописі запримітив у хлопця хист до пера і дбайливо допомагав йому розвинутися. Невдовзі Іванові, хоча він і не мав належної освіти (хіба що перечитав усю сільську бібліотеку) та життєвого досвіду, запропонували перейти на роботу до районки. Звідси хлопця направили на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Часи роботи в «Колосі», а згодом у «Радянському Поділлі», як і роки навчання, Іван Сергійович згадує як велику життєву й журналістську школу і дуже шкодує, що нині ми її втратили. Своїм навчителям і з районки, й з університету вдячний не лише за фахові секрети та ґрунтовні знання, а й за уроки доброти, порядності, газетярського братства. І не може без болю говорити про те, що нині журналістів, на превеликий жаль, частіше виховують не старші й мудріші колеги, а конкуренція. І вони нерідко втрачають совість і стають, за влучним висловом мого співрозмовника, «кілерами від пера». Раніше все ж у нашому житті верх брали якісні й суто людські стосунки підтримки й співпереживання. Втратили ми в погоні за сенсацією, заробітком журналістське братство. Бо інакше, як можна пояснити той факт, що на минулих виборах на тій же Хмельниччині колеги по перу з газетних сторінок, радіо- й телеефіру найбільше бруду вилили саме на свого ж брата-журналіста, котрий вирішив спробувати вибороти депутатський мандат. Але ці смутні часи, впевнений Іван Чиж, Україна та її народ переживе, і знову відродиться наш суто національний дух спільного переймання проблемами. Адже ми з діда-прадіда й хату будували толокою, то навіщо ж нам той чужинський вірус наживи і дикої, якщо не дикунської, конкуренції один з одним там, де годилося б підсобити, підставити плече чи подати руку допомоги.

Найзатишніша гавань – родина

Коли мова заходить про родину, вираз обличчя в Івана Чижа одразу змінюється – очі яснішають, а на губах з’являється усмішка. З особливою теплотою він розповідає про дружину, яку в розмові величає не інакше, як Валентиною Володимирівною і називає своїм найближчим та найвірнішим другом, а сім’ю з нею – найзатишнішою гаванню.

 Жінка ця й справді заслуговує на повагу і не лише власного чоловіка. На Валентину – найстаршу, випали всі клопоти, коли вони втрьох залишилися без мами. Братик і сестричка були тоді в першому і третьому класах. Дівчина опікувалася молодшими, замінила їм матір, виростила й вивчила. Вони вже давно мають власні сім’ї, але берегинею роду й до сьогодні залишається Валентина Володимирівна. Її відповідальне ставлення до сім’ї та особливу роль у ній цінує й чоловік, і вдячний за те, що дружина зуміла виховати такими ж дочок.

Хоча й мають вони різні професії: старша Алла – дипломат, а молодша Інна – лікар, і дорожать ними, та  все ж не забувають основного свого призначення на землі – бути мудрими терплячими дружинами й турботливими матерями.

А Іван Сергійович та Валентина Володимирівна звикаються зі статусом дідуся й бабусі. Хоча в дружини, щиро зізнається мій співрозмовник, це виходить краще. Молодший семимісячний онук Владик охоче йде на руки до всіх, але очима постійно шукає бабусю і з нею почувається найзахищенішим. Та й трохи старша Даночка лише бабусі довіряє всі свої таємниці.

1 травня – не тільки свято солідарності трудящих

Це ще й день народження героя нашої сьогоднішньої розповіді. Іван Сергійович справедливо вважає, що йому поталанило з народженням. І тому, що прийшов він у цей світ навесні, коли все квітує й буяє зеленню. І тому, що народився в працьовитій хліборобській родині щирих українців на щедрій, мальовничій подільській землі.

А мені все ж кортить дізнатися, як йому святкувалося власний день народження 1 травня за радянських часів, адже тоді обов’язковими були демонстрації, і чи часто траплялося відзначати його прямо в колоні або на трибуні.

«Та майже щороку, – зізнається співрозмовник. – І, було, ще перед демонстрацією товариші виголошували тост за моє здоров’я. Опісля, як правило, їздили з друзями на природу – на моїй рідній Хмельниччині вона – чудова».

Одного разу, згадав Іван Сергійович, забралися подалі від цивілізації, знайшли тихе гарне місце, тільки-но випили по чарці-другій, а тут злива. Та така, що вода на рівному стала. Автомобілем виїхати «ґрунтовкою» і не мрій, але не чекати ж, поки висохне. Довелося викликати трактор на підмогу, аби дістатися до дороги з асфальтовим покриттям. «Не лише мені, а й гостям запам’яталося, як нас на буксирі по багнюці тягнули, – усміхається співрозмовник. – Добре, що тепер 1 травня – вихідний і я, як і всі, маю звичайний день народження. Святкую його, зазвичай, у сімейному колі та з найближчими друзями, ставлення яких до мене не залежить від посади чи соціального статусу».

Із настанням тепла в подружжя Чижів з’являється ще один обов’язковий маршрут – на Хмельниччину. Хоча вони охоче бувають там будь-якої пори року, бо там могили рідних, брати і сестри, незрадливі друзі юності, а ще 10 соток власної землі й металева будка, що виконує роль дачного будиночка. Тут у молоденькому садочку, посадженому власноруч, серед квітів, у яких кохається Валентина Володимирівна, і городини вони відпочивають душею від усього суєтного й скороминущого. Тут до Івана Сергійовича знову повертається творче натхнення, яке рідко вживається у владних коридорах і партійних офісах. Але без якого неможливо зробити в цьому житті чогось справді доброго й суттєвого.