Коли живеш у небі

В істориків пасажирської авіації і досі немає однозначної відповіді, коли  саме народилася одна з найромантичніших професій світу – стюардеси. Але у багатьох довідкових виданнях згадують ім’я американки Елен Черч, яка 1930 року запропонувала керівництву компанії «Юнайтед Ейрлайнз» найняти таких молодих, як вона, дівчат, які б обслуговували пасажирів під час тривалих польотів. Її одразу ж взяли на роботу  і доручили знайти ще, як мінімум, сімох дівчат. І вже навесні того ж року Елен Черч вітала своїх перших пасажирів. Окрім усього іншого, перша стюардеса мала запускати годинники, якщо ті зупинялися при зльоті, не дозволяти пасажирам викидати недопалки у вікно...

Відтоді минуло понад 70 років. Годинники у літаках не зупиняються. Кидати недопалки з вікна – таке вже й на думку нікому не спадає. Обов’язки у нинішніх стюардес дещо змінилися. Але образ чарівної, стрункої, зодягненої в елегантну форму, дівчини з привітною усмішкою,  і досі не втратив свого романтичного ореолу.

Ейфелева вежа з вікна літака

Зустрітися з Оленою Шутько, стюардесою Міжнародних авіаліній України,  було складно. Здавалося, вона ні на хвилину не зупиняється – повертається з рейсу о п’ятій ранку і відсипається, а наступного дня вже знову десь у Європі вітає пасажирів на борту літака. Суцільна романтика – чи не кожен день бувати у різних країнах. «Позавчора повернулася з Лісабону, вчора була в Барселоні, а наступний рейс буде до Цюриха. Наша професія тим і романтична. Але у той же час… –  Олена робить паузу. – Наприклад, скільки разів була в Парижі, але його як слід і не побачила! Коли прилітаємо туди, то перепочиваємо всього півтори години і потім повертаємося. А у перерві між прильотом та відльотом треба простежити, як прибрали салон, перевірити обладнання, прийняти документацію… І вже нові пасажири на борту. Тож Ейфелеву вежу хіба що у вікно літака можу побачити».

Загалом Олена облетіла чи не всю Західну Європу. Але з усіх міст, де побувала, добре вивчити змогла хіба що кілька, і серед них Відень. Тут вона буває доволі часто. «За день ми виконуємо три перельоти, – пояснює вона. – І тому ночуємо в Австрії. А ввечері наступного дня повертаємося додому». Тож у неї є трохи часу, щоб відвідати музеї, навідатися в магазини або випити філіжанку справжньої віденської кави у центрі міста.

Вийти заміж за мільйонера

Щоправда, декого у цій професії цікавить зовсім не її романтичність. А, наприклад, бажання вдало вийти заміж. Адже де, як не в літаку, можна познайомитися зі знаменитістю, а то й справжнім мільйонером. Пощастило ж колись стюардесі, а тепер дружині одного з найзаможніших людей Європи і власника англійського футбольного клубу «Челсі» Романа Абрамовича, познайомитися з майбутнім чоловіком саме у небі!

«Звичайно, ми часто перевозимо відомих людей – спортсменів, політиків, співаків та артистів. Але одразу скажу, що ми з ними практично не спілкуємось», – запевняє Олена. За сім років, що вона працює у цій компанії, бачила таких людей чимало. Вона літала з П’єром Рішаром і Шарлем Азнавуром, Сергієм Бубкою і Віктором Ющенком, Русланом Пономарьовим і Борисом Олійником, Олегом Лісогором і київським «Динамо»… Як пояснила Олена, стюардеси зобов’язані всіляко оберігати спокій знаменитості від зазіхань інших пасажирів. І, звичайно ж, не порушувати його самі. Інша справа, якщо людина не проти поспілкуватися. Тоді, можливо, після польоту випаде нагода і сфотографуватися. У неї зберігається пам’ятне фото з Віктором Ющенком. А ще – знімок із нашою жіночою збірною з волейболу.

Кілька років тому вона познайомилася з музикантами гурту «Океан Ельзи», коли ті летіли на гастролі до Лондона. Компанія зібралася велика, оскільки з ними летіли оператори, журналісти – близько тридцяти чоловік.  «Усі вони почувалися в літаку як удома, – згадує Олена. – Ходили по салону, ледве вдавалося посадити на місця. Ділилися враженнями. Музиканти роздавали автографи. Весело було. Тоді й потоваришувала з «ельзівцями». І зараз підтримую з ними дружні стосунки».

Що ж до можливості вдалого заміжжя, то Олена вважає, що це більше міф, ніж правда: «Як показує практика, дуже мало стюардес одружуються з тим, з ким познайомилися в літаку».

Звичайно, чи не на кожному рейсі чоловіки, не встоявши перед тендітною білявою зеленоокою красунею, передають Олені візитівки з телефонами, пропонують зустрітися. Та вона вважає такий інтерес швидкоплинним і несерйозним.

Усмішка – це не головне

Робота стюардеси, а офіційно – бортпровідниці, не з легких. Спробуйте-но кілька годин поспіль потягати возика, завантаженого харчами та напоями, одночасно задовольняючи примхи пасажирів, причому ввічливо. Навіть якщо пасажири не завжди коректно поводяться. А ще принаймні двічі на день треба витримати зліт і посадку, зміну часових поясів, клімату, постійну вібрацію, шум, перепади тиску… Суцільний стрес. І все це з усмішкою на вустах.

«Це обов’язкова умова нашої роботи, – усміхаючись, говорить Олена. – І не важливо, чи самопочуття не дуже добре, чи вдома якісь прикрощі, чи ще щось. Поки триває рейс, ти мусиш бути привітною та впевненою. Щоб передусім себе контролювати, а отже, і ситуацію. Від нас залежить безпека пасажирів. І в екстремальній ситуації вони в першу чергу сподіваються на нас».
Тож не дивно, що у бортпровідниці беруть не всіх. А тих, хто може поєднувати в собі доброзичливість, уважність, терплячість, дисциплінованість, метикуватість. Хто гарний психолог. «Коли пасажири заходять у літак, обов’язково, по можливості, звертаємо увагу на кожного, – пояснює Олена. – Щоб скласти психологічний портрет. Крім того, хтось може бути хворим або боїться літати. І за зовнішністю ми маємо визначати, кому знадобиться допомога. Адже подорожують у нас і літні люди, й інваліди, і діти – до них потрібен особливий підхід».

А ще стюардеси мають вміти надавати першу медичну допомогу і… стежити, щоб пасажири «не перебрали». «Мало хто знає, що на висоті десять тисяч метрів шлунок розширюється, – каже Олена, – до того ж не вистачає кисню, тож людина швидше п’яніє».

Мати вигляд, ніби щойно із салону краси

Стюардеси працюють і в спеку, і в холод, і в дощ. Встають о п’ятій ранку, щоб за півтори години до відльоту вже бути в аеропорту. Або ж рано вранці тільки прилітають додому. Але вони завжди мають вигляд, ніби щойно вийшли з салону краси.
«Ми – обличчя нашої компанії, – говорить Олена. – До зовнішності тут суворі вимоги. Руки мають бути доглянутими, з манікюром. Але довгі нігті заборонені. Окрім того, що це не естетично, вони ще й заважатимуть у разі  непередбаченої ситуації. З цієї ж причини у нас заборонено носити великі сережки.

А ще не можна бути… блідою.  У салоні літака електричне освітлення. Тому макіяж повинен бути яскравим. Раніше нам навіть рекомендували фарбувати нігті та губи червоним або бордовим. Зараз ці вимоги ліберальніші. Але у будь-якому разі макіяж обов’язковий. Якщо  у тебе, наприклад, не буде манікюру або макіяжу, то тебе можуть просто зняти з польоту. Тож для нас мати бездоганний вигляд – так само звично, як, скажімо, чистити вранці зуби».

Поміняла дошку на літак

Олена не мріяла бути стюардесою. І батьки її жодного відношення до авіації не мали. Тато – начальник цеху на заводі, мама – інженер-конструктор. Навіть у літаку до цього не літала. Хіба що у далекому дитинстві, та й то один раз.

Закінчила інститут за фахом: викладач історії та англійської мови. Планувала влаштуватися у школу. «Ніколи не думала, що піду в стюардеси, – розповідає вона. – Але коли випав такий шанс, вирішила ним скористатися, щоб потім не шкодувати. Собі сказала: пройду – працюватиму, а як ні, то принаймні тішитимусь тим, що зробила це. Зайшла до управління МАУ, заповнила анкету і наступного дня вже про все забула. Знайшла роботу, були певні плани на майбутнє. А через півроку мені потелефонували і запросили прийти на конкурс». Відтоді все змінилось у житті Олени. У яку країну був її перший рейс, зараз і не пригадає – дуже хвилювалася тоді. Та й хіба це важливо, коли живеш у небі…