Облога Буші і душі

У квітні 1904 року відійшов у кращий світ Михайло Старицький. Людина не просто видатна – знакова для України й української культури.

До речі, виповнюється і 120 років його безсмертному водевілю «За двома зайцями». Увічнені у бронзі біля Андріївської церкви Проня Прокопівна і Голохвастов – далеко не єдиний слід, залишений корифеєм у вітчизняній літературі, драматургії. До того ж слід не зовсім характерний. Михайло Старицький не повинен у нас асоціюватися з ностальгією за українською патріархальщиною, з намаганням законсервувати той світ солом’яних стріх і бабусиних скринь, який відходив у минуле, відступаючи перед неминучою урбанізацією. Михайло Старицький не без підстав бачив у цьому загрозу не тільки рушникам і бандурам, а й українській мові, українській цивілізації. У певні моменти він, можливо, абсолютизував цю загрозу. От і виходили з-під пера письменника «кожум’яцькі аристократи».

Але був і інший Михайло Старицький. Історик, невтомний дослідник козацької старовини, літописець національно-визвольних змагань українського народу. Трилогія «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані», а також романи «Кармалюк», «Останні орли» і тоненька книжечка «Облога Буші» були гордістю нашої хатньої бібліотеки. Але вже тоді, за часів «відлиги», батько, пригадую, з болем констатував, що ця національно-визвольна епопея – свого роду «заклятий скарб» (за назвою однієї з повістей самого ж Старицького). За духом вона, безперечно, українська, а от мова… Лише «Облогу Буші» написано українською. Свої історичні полотна письменник творив за емсько-валуєвської доби. Він стояв перед вибором: писати «до скрині, шухляди» чи вдатися до мови Пушкіна і Гоголя й обнародувати ретельно зібрані і художньо осмислені відомості з історії України? Він вибрав друге. І тепер, резюмував мій батько, українська література не приймає грубезні томи Старицького через неукраїнську мову, а російська – через те, що за духом вони чужі всьому російському.

До речі, все це не завадило стати «заклятому скарбові» джерелом натхнення для багатьох українських радянських письменників, які спеціалізувалися на історичній тематиці. Декого з них російськомовні твори Старицького справді надихали і не більше, а дехто безсоромно запозичував з них цілі шматки, сподіваючись, вочевидь, що «буремна» трилогія так і залишиться для українців літературним ізгоєм. Скажімо, Олександр Корнійчук, створюючи екранізовану потім драму «Богдан Хмельницький», «збагатив» її не тільки історичними, а й вигаданими Старицьким персонажами (Півень та ін.).

Не судіть – і не судимі будете! Не нам судити Михайла Старицького, який створив ці літературні і водночас позалітературні шедеври (адже, крім усього, оповідь їх захоплива, мова соковита – всі ознаки блискучої белетристики). Зрештою, й суто український доробок письменника достатній, аби увічнити його ім’я. Коли недавно, на круглому столі з нагоди присудження премії Олени Теліги Ларисі Крушельницькій, було висловлено думку про необхідність дослідження і популяризації шляхетних українських родин, то першою спала на думку родина Старицьких. «Облога Буші»… Ці українські родини – Кропивницькі, Лисенки, Симиренки, Косачі, Ханенки, Тобілевичі, Стеценки – може, зо два десятки набереться – де звучала не суржикова, а вишукана мова, і справді, були мов в облозі. Облозі душі. Тож чи нам їх засуджувати, коли ми на 13 році незалежності України довели неньку до жахливого убозтва, насамперед духовного, і до стократ більшої, ніж за царату й більшовизму, русифікації?