Як «спіймати» сни-фантазії…

За прозорою сіткою – одягнені в національне сербське вбрання актори, які виконують ритуальний танок... Так розпочинається вистава у фойє Театру імені І.Франка «Мисливці за снами» у постановці Олександра Білозуба, яка навіяна творчістю Мілорада Павича (роман «Хозарський словник»). В основі вистави –  одна з тем цього роману. Крім ексклюзивності постановки, вистава ще й презентує молодих франківців Ярослава Гуревича, Тетяну Міхіну, Павла Піскуна, Анжеліку Савченко, Дмитра Чернова, «молодий» світогляд яких, напевне, більш сприйнятливий до постмодерної естетики, зразком якої є твори сербського письменника.

Історичною основою «ритуальних фантазій» Олександра Білозуба є життя хозар – племені войовничих кочівників (VІІ – Х століття), що зреклися своєї віри, а пізніше були знищені князем Святославом. В історії ж культури та цивілізацій вони так і залишилися маловідомим народом, життя якого овіяне легендами.

Саме тому вистава О.Білозуба, який є одночасно й автором художнього, музичного та пластичного вирішення, – своєрідний театральний «потік свідомості», що сприймається як певний варіативно-асоціативний ряд.

 У виставі немає  характерів, актори створюють узагальнений образ хозарського племені за допомогою пластики, уривків тексту, ритуальних танців, звукового оздоблення дій на сцені.

Кожна репліка, вкладена у вуста дійових осіб, «працює» на підтримку основного мотиву – мотиву сну, який є ніби відображенням душі людської, і доказом того, що усе на світі вже відбулося (маніфест постмодернізму). Згадаймо першу фразу вистави – «Усі сни вже давно відомі», або «Коли ти спиш, любов проходить повз тебе, коли просинаєшся, – її вже нема…» Реалізації задуму режисера сприяють і світлові ефекти. А сітка, натягнута над авансценою, допомагає глядачеві не просто співпереживати, а  пофантазувати на тему життя хозар. Лише у своєрідних голосіннях, пластичних рухах акторів відчувається щось настільки щемке, що крає душу тугою та печаллю.

Цікавий прийом – специфічне проговорювання слів, називання предметів, у основі яких – слово «сон»: сон... це.. – Сонце... І кожне таке слово – ніби напис на чистому аркуші паперу, що є життям, а кожен відірваний клаптик – символ прожитого дня.
Під час перегляду вистави виникають асоціації зі сценічними творами інших українських режисерів – Андрія Жолдака, Дмитра Богомазова.    А це  свідчить про те, що  в українському театральному мистецтві з’явилася нова сценічна школа, представники якої по-новому користуються звуком, можливостями сценічного руху й  розуміють, що створені ними вистави, – не лише їхній винахід, а надбання культурних епох.

Напевне, можна говорити про призначення «Мисливців за снами» для вузького кола глядачів – шанувальників театрального постмодерну й, звісно, текстів Мілорада Павича, без знання яких важко «спіймати» сни-асоціації Олександра Білозуба...