Донька від рідного батька

Коли у середині травня Надійці мине дванадцять років, її доньці буде рівно півтора місяця. Нещодавно ця школярка з Хмельниччини поповнила цьогорічний список неповнолітніх матерів. Але якщо у двох перших випадках (про один з них – у Харкові – ми розповідали недавно) юні створіння стали жертвами насилля сторонніх людей, Надійку зробив матір’ю її рідний батько.

Мати, що поки не має паспорта

…Від райцентру Чемерівці до чималенького села Кочубіїв, де мешкає сім’я В., – 25 кілометрів. Село стоїть трохи осторонь від інших, загубилося серед полів. Навіть покажчиків до нього немає. Одначе тільки-но ми виїхали за межі району і спитали, як дістатися туди, перший стрічний добродій розуміюче посміхнувся, вказав нам дорогу. А далі, таки не втримавшись, поцікавився: «Ви до цієї? Господи, який жах, людям нічим більше займатися, як провідувати якийсь непотріб. А ви звідки?» Та, не дочекавшись відповіді і втративши цікавість до нас, гордо закрокував у своїх справах.

Село, звичайно ж, – не столиця. Тут свої виміри, свої цінності. Хоча перед поїздкою, переглянувши місцеві газети, я не знайшла навіть натяку, що в цьому районі сталася така надзвичайна подія, здавалося, всі тутешні люди вже давно в курсі справи. І кожен виніс щодо цього свій вердикт.

...Невеличкий, але охайний будиночок на околиці села. Коли ж ми ввійшли до господи, пес тільки для годиться визирнув зі своєї будки і знову заховався.

– Він уже звик до гостей, – усміхається невисока худорлява жінка (їй лише тридцять три), запрошуючи нас увійти. – Колись це був злий собака, а тепер йому все одно – що свій, що чужий. Проходьте, не соромтеся. Шкода, що пригостити нічим, – ви ж розумієте, як тепер живемо. Без господаря і без грошей, – Катерина схлипує, однак тієї ж миті, помітивши молодшу доньку на порозі, усміхається вимушено і аж ніяк не весело. – Це моя найменша з дівчат, Надійка. Ходи-но сюди! – гукає. – Це до тебе приїхали.

Надійка слухняно йде в наш бік, сором’язливо цікавиться звідки ми, поглядаючи на матір. Ми присіли на лавочку в дворі.
– Маринка спить? – забуваючи про нашу присутність, турботливо питає пані Катерина, і коли донька ствердно хитає головою, пояснює:

– Це Надійка так назвала доньку ще в пологовому будинку. Я не заперечую, гарне ім’я. Ось тільки зареєструвати доведеться не скоро, адже Надійка паспорта не має. Я вдочерю онуку, але через півроку. Кажуть, якийсь закон забороняє це зробити раніше.
– Нізащо, – стає похмурою дитина-мати. – Вона моя і моєю залишиться…

Катерина гладить доньку по голові, аби зайве не хвилювалася. Буде, мовляв, так, як Бог дасть…

«Любив до нестями»

– Я про її вагітність дізналася запізно. Приблизно в січні, – охоче розповідає Катерина. – А ти піди, доню, фотографії наші сімейні тьоті принеси, хай подивиться.

Надійка йде до будинку, а  мати вже не стримує сліз:

– Дитина ж іще зовсім, ірод проклятий! Як же він міг? Такий тихий, смирний, мухи не зобидить. А вже як ревнував мене – описати не можна. Влітку на полі працюю, добиратися далеченько, то ж хазяїн нашого господарства й виділяє якийсь транспорт, аби жінок додому завезти. Ви ж бачите, де я живу, тому завше остан-ньою додому потрапляю. Так Юрко ревнував навіть до водія, хоча той шофер – зовсім хлопчисько. Особливо був непередбачуваний, коли хильне зайвого. Й руку на мене піднімав, не заперечую. Але думала, що то і є справжня любов! Він у мене не перший чоловік, з тим розійшлася, бо був п’яничка. А коли Юрка зустріла, думала, що на світ народилася. І лагідний, і господар, яких ще пошукати. Дівчаток, особливо молодшу, Надійку, любив до нестями. Гадаєте, перебільшую? Та ви хоч у кого запитайте – Юрко без Надійки нікуди. Коли порався в господі, хотів, аби вона завжди поруч була, навіть рибалити без неї не ходив. Коли б знаття…

Непомітно з’являється Надійка й простягає стос фотознімків. І тільки на одному з них вони всі разом. Тут щасливий Юрій тримає на руках свою молодшеньку. Мабуть, вона там трохи доросліша за нинішню їхню з батьком спільну Маринку.

– Живемо ми всі в одній кімнаті, інша не опалюється, – веде далі Катерина. – Та ви зайдіть, подивіться.

Заходжу до будинку. І тут також – чисто, охайно. Три ліжка, стіл, стільці та груба. На стінах рушники, знімки акторів, які давно вже не в моді. Це, власне, і увесь скарб, якщо не рахувати двох кольорових пакунків та серветок з яскравими іноземними назвами.

Як приховане стало явним

– Десь днів зо три тому провідали нас журналісти з Москви, привезли гостинців, грошей та все випитували: куди ж ми подінемо Маринку? – продовжує розповідь господиня. – А ми нікому віддавати її не збираємось. І в пологовому будинку нам пропонували, аби відмовилися від дівчинки. А коли її забрали, сюди понаїхало всяких представників: говорили, що ми не зможемо годувати й виховувати малу. І знов пропонували, аби відмовилися. Анізащо! І ви так напишіть – житимемо не гірше від інших. І ось ще про що. Звісно ж, у нас сталася біда, велика біда. Але чому ті, хто робить вигляд, нібито опікується нами, не приходять хоча б із пакетом дитячого харчування чи пляшечкою молока? Дивна і незрозуміла у них турбота. Нібито у дитбудинку нашій дитині буде краще, ніж удома. А можливо, наша Марина комусь потрібна? Я й сама не знаю…

– Вибачте, вже й забула, про що ви мене питали, – отямилася від роздумів уголос Катерина. – Згадала. Про стосунки батька з донькою. Я ж нічого не відала, ні про що й не здогадувалася. Бувало, лягаємо відпочивати, а Надійка не поспішає: каже, що телевізор ще подивиться. Ви ж бачите – дівчинка вона зовсім не худорлява, скоріш навпаки, тож я й не помічала анічогісінько. В школі, як завжди, медкомісію пройшла. Здається, в жовтні це було. Щоправда, часом скаржилася, що серце болить. Аж доки одного разу, це в січні, допомагала їй митися. Глянула на її живіт – Боже милосердний! – усе зрозуміла. Того вечора ми з нею довго говорили, вона плакала, але зізнатися побоялася. Указувала то на одного хлопця, то на іншого… Звичайно ж, я могла б піти до батьків того Ромео, з’ясувати. Але ж відчувала, що не до кінця зі мною відверта донька. Чоловіка боялася, як вогню, гадала, може, якось обійдеться, хоча, – Катерина вимушено посміхається, – поводилася нібито це не їй, а мені 11 років, нібито все могло минутися. До лікарів, звичайно ж, звертатися було пізно, і ми з Надійкою вирішили: хай буде, як буде. А Юрко ніби знавіснів. Якщо раніше міг раз чи двічі на місяць випити, то тепер приходив п’яним щодня. І ніяк це не пояснював. Гадала, в нього неприємності на роботі. Але ж ні – обробляв посівні отрутою, отримував за 7 – 10 днів не менше тисячі гривень, тож про якісь непорозуміння на роботі чи з господарем не йшлося. Я ж не знала і не здогадувалася тоді, що він усе знає. А доньці погрожував, аби вона нікому й нічого не розповідала. Справжній диявол! Уся історія спливла на поверхню, тільки-но у Надійки почалися перейми… Ви не уявляєте, що я пережила. Тут усе і про все стало відомо всім. Я негайно відвезла дочку до лікарні, в райцентр. Лікарі пережили справжній шок, приїхали й з міліції. Надійку ніхто, звісно, не чіпав, а мене розпитували, поцікавилися, де батько. Про те, що його арештували, коли він намагався покінчити життя самогубством, я дізналася пізніше. Казали, що чоловіка перехопили на автобусній зупинці, в кишені знайшли шприц чи то з отрутою, чи з ацетоном.

Жива іграшка?

На ліжку заворушилася мала, заплакала. Моя співбесідниця хутенько підхопилася, тицьнула немовляті пляшечку з їжею. А Надійка за цей час навіть не поворухнулася, розглядаючи якісь малюнки.

– Подорослішає – усе зрозуміє, – каже її мати. – Маринку сприймає ще як живу іграшку, адже сама ще дитина. Я й вночі – біля онуки. Надійка хай спить. Та і не можна їй тримати нічого важкого – не сама народжувала, а через кесарів розтин. У школу піде обов’язково восени, вона ж і п’яти класів не закінчила. Сумує дуже за подругами, одна радість – малює. До речі, зовсім непогано.

– А скажіть: вашу газету усі читають? – без будь-якого зв’язку з попереднім запитала. – Тоді напишіть, що всім нам дуже погано без Юрка, без господаря і чоловіка. Надійка дуже страждає без батька, простила його і я. Але найбільш таки її шкода. Щоночі плаче за батьком і своїм, і її дитини – каже, що він, мабуть, голодний і холодний у в’язниці. Нам дуже скрутно без нього. Розумію, виправити вже нічого не можна, але ж ви якось вплиньте на кого треба, розкажіть їм усе. Надійка любить його, дуже любить і чекає. А Маринку ми піднімемо усі разом, щоб там не пліткували...


Київ – Хмельниччина – Київ
Редакція «ВК» висловлює подяку за сприяння у підготовці матеріалу ЦГЗ УВС у Хмельницькій області.