Птах із Буковини у паризькому небі

Я познайомилася з французьким художником і скульптором Темистоклем Вірстою   на виставці подільської вишивки, яка відбувалася у Національній спілці майстрів народного мистецтва України. Це було невдовзі після вручення йому Міжнародної премії «Людина року» за видатний внесок у розвиток мистецтва. На стінах радісними барвами весни переливалися вишиті рушники молодих майстринь із Вінниці, погойдувалися паперові журавлики...

З великим інтересом пан Вірста оглянув виставку. Митцеві 81 рік. Мене надзвичайно вразили його енергійність, щирість, доброзичливість і великий інтерес до української культури. Вірста родом із Вижниці, але вже 54 роки живе в Парижі. Коли  йде мова про живопис, то його очі починають випромінювати таке світло і радість, що й собі стає сонячно на душі. Тоді його погляд здавався мені рідкісно волошково-синім, по-дитячому відкритим  до всього нового і прекрасного. Водночас спостерегла його європейську пунктуальність і пильну  зосередженість, а ще – цілковиту відданість кожній хвилині життя.

Шлях через гори і горе

– Пане Вірста, як часто буваєте в Україні?

– Коли мене запрошують, приїжджаю.  Торік був на гуцульському фестивалі у Вижниці, бо я  буковинець. Особливо люблю і всіляко підтримую Вижницьку дитячу художню школу, яку очолює член Спілки майстрів народного мистецтва України Володимир Ворончак. Тоді ж  представляв кілька виставок своїх картин у великих музеях різних міст України.

– Ви живете в Парижі, а корені буковинські, як це відображається у вашій творчості?

– Я з гір, а це не забувається ніколи.

– А родичі  ваші є в Україні?

– Ні. Всі померли. Мої батьки були педагогами, батько викладав латинську і грецьку мови у гімназії, тому старшого сина назвав Аристидом, а мене Темистоклем – як давньогрецьких героїв. (Усміхається). Але як мене тільки в дитинстві не називали друзі! Любов до мистецтва перейшла до мене від мами, яка дуже любила вишивати, і до нас додому завжди приходили дівчата, яких вона вчила. Сиділи навкруг мами, ніхто не писнув, лиш мама казала: «Ти роби так, а ти так»... Я бачив, вони робили чудові речі, для яких треба було мати дуже гострий зір... Досі бережу сорочки, вишиті для мене мамою. Такі рідкісні візерунки бачив тільки в Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара», який щойно відвідав як велику святиню. Коли буваю у Вижниці, завжди зустрічаю людей, які підходять до мене  з великою радістю: «Пане Вірста, мама ваша нас учила».

– Як ви опинилися в Парижі?

– Це була така жагуча мрія  юності, яка підтримувала мене у найтяжчі хвилини життя. Париж! У жодному місті світу не міг би жити, тільки в Парижі!  1940 року, коли Радянська Армія зайшла на Буковину,  ми переїхали до Румунії, мені тоді було майже 17 років. Мрія здійснилася тільки через роки.

– Ви хотіли стати художником?

– Тоді я вже був ним,  ходив до ліцею в Чернівцях,  мав приватні курси малярства у професорів Броніслава Урбанського та Лео Грушки. Перші картини були декоративні, або швидше – класичні. Потім жив у Бухаресті, де вивчав мистецтво і архітектуру. Закінчив  Королівську академію мистецтв, одночасно два відділення – живопису і архітектури. Вчився паралельно, бо у нас була така мода: з мистецтва не будеш жити, а треба мати практичну спеціальність, щоб вижити. Родичі, а ми їх слухали, радили  мати в житті щось конкретне, бо на живопис вони не дуже покладались. Але вийшло навпаки.

– Коли вирушили підкорювати столицю Франції?

– 1947 року я вже був митцем, брат жив у Відні, де закінчив музичну академію. Думав до нього заскочити, щоб допоміг грошима. Тоді вперше нелегально перейшов кордон. І не уявляв, що цей шлях триватиме понад три роки і я не раз буду на волосинці від смерті!  Йшов  сам через Югославію, Італію, Австрію... (Зітхає). Тільки молодість може таке витримати. Без копійки в кишені брався за будь-яку роботу, найгірше було, коли переходив кордон, – перші часи перевірки в іншій країні. Потім треба було все покидати і знову йти далі...

– Вам допомагали друзі?

– Ні! Через Альпи до Трієста – то був шлях ціною смерті, або точніше – ціною життя. Якби зловили, то були б забили, я це усвідомлював, та вже не було  вороття!  Але,  знаєте, коли дивлюсь у минуле, погане забувається, а добре лишається.  Пережите – то є добра частина життя, часом лише сам дивуюся, як багато людина може витримати.

– А не було такого, що якась гарна дівчина закохалась і захотіла піти з вами?

– Ні-ні-ні! (Схвильовано). Не смійте сказати найближчому приятелеві, навіть жодним поглядом не можна було видати своїх намірів, не те що словом – це було дуже небезпечно! Треба було так берегти таємницю і пробиратися через кордон таємними стежками. Знаєте, адже доводилося потерпати часом без їжі і навіть без води, бо вода в гірських річках дуже холодна, можна застудитися, коли почнеш кашляти,  тебе одразу вб’ють. Так я потрапив до американської, тоді до англійської окупаційних зон. А згодом до Венеції, Мілана... Там було легше. Там уже не було проблем.

– Коли ви вперше в житті бачили Париж?

– 7 квітня 1950 року. Щоправда, братових грошей вистачило ненадовго, допомогло  захоплення спортом  – займався великим тенісом і з того жив, бо великий теніс був і є елітарним  і прибутковим видом спорту.  Потім зустрів  українських художників-декораторів, котрі відрекомендували мене власникам  приватних кіностудій. Почав малювати декорації для фільмів на папері, картоні,  тоді не було такої техніки, часто продовжував роботу, почату іншими. Рідко бувало таке, щоб працював над декораціями фільму від А до Я. Роботи було дуже багато. То було вже краще життя.

Коза Сальвадора Далі


– Що вас найбільше вразило у Парижі?

– Уперше там побачив Сальвадора Далі. Якось випадково проходив біля шикарного готелю, де на приїзд знаменитості чекав великий натовп. Я теж зупинився. Під’їхав розкішний автомобіль. Із нього вийшов великий художник, який вів на повідку... козу! За ним услід ішли охоронці в дорогих лівреях... з лопаточками та віничками і підмітали рідкісної краси килими, бо коза почувала себе, як на лоні природи...

– Виходить, митці завжди й у всьому вільні. А як ви почувалися в омріяній столиці?

– Я малював тоді паризькі  пейзажі. Уперше малярство давало змогу мені вижити. Знаєте, тоді була ейфорія після війни – хто з чужинців був у Парижі, хотів мати сувенір. Ми малювали мости, монументи, Сену, і то було добре, що попит був, бо  перед тим –  була біда, і в дорозі була біда. (Задумливо). Не можна собі уявити,  яка людина  витривала!

– Коли  ви почали виробляти свій стиль?

– У другій половині

50-х років почав змінювати свій стиль і наприкінці

50-х започаткував своє мистецтво у французькій живописній школі.  Помаленьку перейшов на модернізм, на ліричну абстракцію. Самотворення, а не відтворення моделі – це цілий процес. Але саме завдяки цьому міг подорожувати багатьма країнами, писати там картини і влаштовувати виставки.

Лірична абстракція

– Як же у свідомості художника-абстракціоніста відбувається  трансформація навколишнього світу у неповторні художні образи?
– Так, це  дуже тяжко, щоб  кожна картина  ніколи в світі не повторювалася.  Ви робите тисячу картин, малих або більших, але ніколи тих самих,  час від часу не подібних взагалі одна до другої! Оце  штука! Є таке прислів’я: «Мистецтво – то є чудово, то є добре, але велике мистецтво – вижити з мистецтва!» Але вже в’яжеться так – вас упізнають, вас запрошують, показують по телебаченню. Є фази в житті  щасливіші, менш щасливі, але нормально, коли ви вже маєте впевненість і залишаєтесь вірним обраному стилю. Мій творчий шлях – це еволюція. Ніколи те саме! Як подивитись, ви не міняєтеся, а ваша праця змінюється – це і є те, що називають з кінця 50-х років ліричною абстракцією.

– Чи можна говорити про взаємопроникливість поглядів, чи радше про співтворчість із поціновувачами?

– Мої картини, хочете ви чи не хочете, все ж таки можна прочитати (жартома)!  Це й чудово, бо людина картину бере, коли гадає, що  прочитала сюжет. Кожен себе шукає, своє я бачить у картині. Тому  завжди радий почути нові асоціації і завжди погоджуюсь: «Там є і те». Але абстрактний живопис усе ж таки звертається до людей, які мають певний рівень, котрий може бути природним або набутим; які можуть аналізувати, спонтанно висловлювати свої думки і почуття, або шукати,  чому то є  так. Отже, від критиків абстракціонізму вимагається багата уява. Щодо самого стилю була дуже велика полеміка, нападки в пресі. Тоді ми назвали свій напрям «новою реальністю», це те саме, але вже нова реальність!

Мова з іншим алфавітом

– Чи важкий шлях до визнання?

– Стільки довелося витримати, не передати! Ото вже тепер усі вертаються  до творчості митців, які творили у 50 – 60 – 70-ті роки. Це вже класика, чиста класика. Дуже велику схильність до ліричної абстракції мають сучасні молоді люди, вони абсолютно нічого не питають, вони думають. Це велике щастя, бо ви говорите прихованою (для стороннього ока) мовою. Не  так прихованою, як мовою з іншим алфавітом, а молодь розуміє, це нормально.

– Ваш власний стиль, що є мовою неокласиків, – це прагнення душі?

– Люди з Карпат й у наш час шанують прадавні легенди. Ми поціновуємо й надприродні речі, які з’являються навіть уві сні. Часом навіть не знаєш, чому так пишеш. Це осяяння, асоціації чи результат роботи творчої уяви? Змінюється мода, змінюються стилі і напрями в мистецтві, вертається класицизм (то є школа), все вертається, але вже маєш базу і можеш аналізувати якість своєї творчої праці.

– Це ніби сходинки, зрозумілі тільки самому художнику?

– Ви дуже не дивуйтеся, глядач і художник дивляться на картини зовсім іншим поглядом, а як ви вже маєте певний діапазон мислення,  то одразу й витворюєте свою думку про будь-яку картину.

– Цікаво, чи реально сучасним українським художникам зробити виставку в Парижі?

 – Відверто скажу,  дуже тяжко. По-перше, не дають візи, хіба що тим, які мають родину і підтримку в Парижі, тоді їх запрошують. По-друге, треба яскраво заявити про себе, бо якби хто побачив, що зараз робиться у Парижі, які різні школи в мистецтві, що циклічно змінюють одна одну. Нині знову поворот до фігуративного мистецтва! Є митці, що досягають успіху. Багатьох художників з України знають, це так звана французька школа, серед них – Марія Башкирцева, або, як ми з любов’ю називаємо її, Муся. Вони приїхали у Францію між першою і другою світовими війнами. Я започаткував виставку їхніх картин та по крихтах збираю відомості про їхнє життя. А от кому передам цю справу, не відаю. Принаймні для мене і моєї дружини Орисі пам’ять  про них, як про все українське, дуже дорога.