Микита Хрущов у полоні страху
У квітні йому виповнилося б 110 років. Якби не шок і стрес, пережиті ним після зняття з посади першого секретаря ЦК КПРС на жовтневому пленумі 1964 року та вимушені ізольованість і бездіяльність, певно жив би Микита Сергійович до ста літ. Стільки в нім було вибухової вулканічної енергії, прагнення творити й експериментувати. Але оті експеременти творця «відлиги» – врешті-решт змусили народ стояти в чергах за горохвяно-кукурудзяним хлібом, слухати щодня по радіо одну й ту ж тезу щодо «світлого майбутнього» комуністичної ери, те самісіньке читати в періодиці тощо. Не дуже тішмо себе й тим, що коріння його українське, мовляв: слова «хрущ» у словнику російської мови нема. Пам’ятаймо: є і його внесок у розгул дикого терору проти свого народу.
Потойбіч – без лаврів і зайвого галасу
Хрущов помер 11 вересня 1971 року. Про те, що його тіло не покладуть під кремлівською стіною і не поставлять урну з прахом у видовбану в кремлівській стіні нішу, він знав. Помер від інфаркту, спричиненого візитом у Кремль після того, як за кордоном було видано його мемуари, які надиктовував на магнітофонну плівку, живучи відлюдником на дачі під Москвою. У Кремлі мав розмову з Пельше. Можна лише уявити, яким диким був тиск на 77-річного Хрущова, коли його здорове серце не витримало. А перед цим, коли йому зателефонували й запропонували здати все записане до архіву, він скаржився дружині: «Не мають права забороняти писати, це суперечить Конституції! Он Тарасу Шевченку забороняли писати й малювати, а що з того вийшло?!»
Однак невже забув, як колись сам наказав розігнати виставку художників у Манежі, як паплюжив з високої трибуни Бориса Пастернака, якому присудили Нобелівську премію, як указував митцям, що і як їм творити? Втім, дорікати йому цим не варто: він залишався сином своєї епохи. Алеж узявся за впровадження радикальних змін у державі. І – потерпів фіаско. Така доля чекала кожного, хто намагався бодай що-небудь змінити в застояному догматичному болоті. Жити за стіною, яка відділяла соціалізм від комунізму, чільній верхівці було напрочуд комфортно; разючий контраст життя «там» і «тут» прикривався міфом пролетарської революції. І сто болячок тому в печінку, хто посягав на святая святих! Хрущов посягнув – і поплатився! Мстилися навіть мертвому!
...Новодівиче кладовище було оточене військами (солдатів, щоправда, з кузовів «Уралів» не випускали, більшість із них так і не дізналися, за що їх промаринували півдня біля цвинтаря під чорним брезентом). На металевих воротах висіла табличка: «Цвинтар не працює. Санітарний день». Того дня на могили до своїх рідних ніхто не потрапив; за кожною надгробною плитою стояли люди в цивільному. Міліціонери перемовлялися по раціях; раз по раз над кладовищем пролітали гелікоптери; кадебісти з салонів чорних «Волг» знімали похоронну процесію на кінокамери.
За домовиною Хрущова йшли лише найближчі родичі й друзі, близько 200 осіб. Один-єдиний вінок від колишніх соратників був від Мікояна – сам Анастас Іванович провести друга в останню путь побоявся. Якби про смерть Хрущова дізналася вся країна, попрощатися з ним прийшли б десятки тисяч – із тих небораків, яких свого часу він повипускав із концтаборів «країни щастя».
А саме того боялися кремлівські щурі: за колючий дріт незгодних з їхньою політикою після смерті Хрущова вони відправляли ще близько 15 років!
Допоміг фактор стада
Як там не було б, а саме тваринний страх привів Хрущова до влади після смерті Сталіна. Саме Хрущов скомандував на пленумі «руки вгору» людині, яку найбільше боялися в постсталінському ЦК – Лаврентію Берії. Далі спрацьовує фактор стада: самець, що найпотужніше проричав, стає ватажком. Адже чотири місяці країна жила без «вождя»: Сталін не залишив заповіту щодо наступника. Треба було саме заволати «руки вгору», щоб визначитися – жодні механізми передання влади не спрацьовували.
З території Кремля Лаврентія Павловича вивозили, позрізавши ґудзики на штанях, щоб у разі спроби втечі спали з нього штани. Затим оголосили англійським шпигуном. Розстріляли його десь у підмосковнім підвалі, причому розстрілювали не представники внутрішніх військ, як і годиться, а генерал авіації Батицький, друг Клима Ворошилова.
У лютому 1956 року, на ХХ з’їзді партії, Хрущов виголошує славнозвісну доповідь про культ особи, якою шокував делегатів, звиклих до суцільного «одобрямсу». Робиться це на… нічному засіданні. Чому? Спрацював той самий феномен страху. Промова виголошувалася під грифом «секретно», знати про неї мали не всі, лише обрані.
«Микито, не треба більше крові», – пробелькотів задерев’янілим язиком на смерть переляканий «легендарний» Клим Ворошилов. Хрущов знав, що мав на увазі маршал, руки якого, як і всього ЦК, тисяч і тисяч «рядових» комуністів, були залиті кров’ю по лікті: всі вони були ґвинтиками механізму, закладеного параноїдальним Йосипом Джугашвілі. Він усіх їх пов’язав круговою порукою, залишивши живими, та – наодинці із найстрашнішим на світі гріхом.
Очолюючи наприкінці 30-х Московський міський комітет партії, Хрущов навмисне голосно, при відчинених дверях кабінету (щоб чули секретарі й відвідувачі) кричав у телефонну трубку, вимагаючи від опонентів на тому кінці дрота «побільше виводити на чисту воду ворогів партії і народу – троцькістів, зінов’євців, бухаринців» тощо. Що ті й робили, виконуючи наказ безпосереднього начальника. «Виведених» затим поглинала машина вбивства. То був єдиний спосіб врятувати свою шкуру.
На ХХ з’їзді шлюз було відкрито, тепер треба робити все можливе, аби не прорвало греблю. Сталіна зганьбили, але його тіло в мавзолеї пролежало поряд із Леніним ще 5 років. І то теж було складовою страху: ортодоксальні сталіністи не пробачили б Хрущову такої поспішності! І лише під час роботи наступного з’їзду партії, восени 1961 року Ленін лишився в мовзолеї насамоті. Тіло Сталіна виносять з мавзолею… уночі!. Яму вирили завглибшки 4 метри, залили кількома кубометрами бетону, – щоб душогуб не виліз знову?
У Грузії після цього відбулися заворушення. Хрущов вилетів на батьківщину «вождя народів». Кадри кінохроніки зберегли його в натовпі серед грузинів – вусатих і похмурих. Кінокамера знімала згори, охопивши осіб 25, не більше. З’явився новий анекдот: «У Тбілісі Микиту Сергійовича зустрічав грузинський народ, перевдягнений у цивільне».
Кому служив?
Показова історія з двома московськими «спекулянтами» Рокотовим і Файбишенком: тандем крутив мільйонами, зокрема й валютою, що було на той час прерогативою лише лідерів партії. «Клятих валютників» було засуджено до 15 років ув’язнення. Хрущов розуміє, що пахне смаленим, що ці два товариші створили небувалий прецедент. Тож вносить пропозицію до Верховної Ради, щоб за подібні злочини вищою мірою покарання була смерть! Верховна Рада СРСР слухається першого секретаря, і робить те, чого від неї вимагають. Закон зворотної сили не має, але дзвінок згори все розставляє на свої місця, справу Рокотова й Файбишенка переглядають, і їх розстрілюють.
З розвінченням культу нічого не змінилося ані в зовнішній політиці СРСР, ані у внутрішній: восени 1956 року радянські війська придушили «контрреволюцію» в Угорщині: влітку 1962 року Хрущов наказує розстріляти мирну робітничу маніфестацію в Новочеркаську. Після ганебного судилища було розстріляно 18 осіб, десятки людей відправлено до канцтаборів. Це – теж свідчення страху Хрущова і його команди, страху перед розумінням нежиттєздатності марксистсько-ленінських догм. Але не тільки. Хрущов разом з однодумцями бажав залишатися при владі вічно.
своїй книзі «Крушение иллюзий» зять Хрущова Олексій Аджубей пише, що Микита Сергійович, довідавшись про новочеркаський розстріл, розплакався. Повіримо, але як там не було б, та «після бою» ті сльози дуже схожі на крокодилячі.
Цікаво, що Хрущов у кризові періоди свого життя завжди перечитував записку Фадєєва, яку письменник написав за хвилину до того, як натиснути на курок пістолета: «Я думав, що служу храму, а виявилося, що служу нужнику».
Пам’ятник від чеченців
Хрущов 35 разів виїзджав за межі Радянського Союзу з дружніми та робочими візитами, чого не робили до нього ані Ленін, ані Сталін. У Штатах його стрічали насторожено. Ще б пак: обіцяв поховати капіталізм! А ще там проживали «охвістяни» з першої хвилі еміграції, які відкрито його зневажали й ображали, закидаючи яйцями й помідорами. Його аргумент у відповідь – стукіт черевиком по трибуні ООН: «Я вам покажу кузькину мать».
А перебуваючи якось у Швеції, побачив, як шведський прем’єр-міністр Ерландер, вийшовши після зустрічі з готелю, сів на… велосипед і поїхав додому. Невдовзі у Кремль Хрущов з’явився у «Москвичі». Товариші по ЦК розцінили цю витівку не інакше, як «дурість Микити», – варто забиратися так високо нагору, щоб бути схожими на всіх смертних?!
Коли хімічна промисловість Союзу видала «на гора» штучне хутро, Хрущов уподобав шапку саме з нього й зажадав, аби всі члени ЦК зробили те самісіньке. Мовляв, нема чого носити пижикові шапки, виділятися з маси. Відразу ж з’явився анекдот: у вірменського радіо запитують: «Чому в СРСР на всіх не вистачає пижикових шапок?» Вірменське радіо відповідає: «Річ у тім, що комуністів востаннє відстрілювали в 1937 році, а оленів відстрілюють щодня!»
Цікава історія сталася з Хрущовим під час його візиту до Франції в березні 1960 року. Генерал де Голль показав йому… вирізки газетних карикатур на себе. У Хрущова очі стали квадратними: його здивувала реакція президента Франції на ці малюнки – той весело сміявся! Врешті-решт і Хрущов отримав у подарунок карикатури – на себе. Він аж почервонів від люті, але, зробивши зусилля, й собі усміхнувся.
– Я цих карикатуристів перетворив би на табірний пил, – сказав він у літаку, коли делегація поверталася до Союзу.
Але ж треба враховувати: саме при ньому відбулася перша спроба бодай недорікуватої, та все ж демократії. Саме він почав будувати «хрущовки», й прості смертні пізнали смак життя в окремих квартирах. Саме при ньому світ замалим не був увергнутий у ядерну катастрофу – обійшлося завдяки і його енергії. Саме він уселив людям надію на краще майбутнє, повипускавши мільйони з концтаборів.
За життя його іменем називалися вулиці, колгоспи й стадіони, але було зведено один-єдиний пам’ятник – у Грозному, від чеченського народу. Символічно. За те, що дав дозвіл повернутися після депортації. Той пам’ятник було зруйновано осатанілими сталіністами під час першої чеченської війни.
Залишився ще один – на його могилі. Його витесав з граніту Ернст Нєізвєстний – скульптор, якого у свій час Хрущов ганьбив за те, що той не так витесує свої скульптури.