Як заробити на китайських бігудях?

Як це знайомо багатьом киянам! Рідне ЗАТ чи ВАТ збанкрутувало, грошей немає, попереду – цілковита невизначеність. І тут на очі потрапляє оголошення. Неважливо, де ви його знайшли, – в газеті, на стовпі чи вам його приніс знайомий. Зміст один: десь хтось набирає когось на роботу. І ви чимдуж біжите за адресою, поспілкувавшись попередньо по телефону з потенційними роботодавцями.

На вас вони справили приємне враження. Ввічливі, інтелігентні, оперують розумними словами: мерчендайзер, супервайзер, мережевий маркетинг, дистриб’ютор... Та ще платити обіцяють мало не півтори тисячі доларів на місяць!
«Усе, починаю нове життя!» – вирішує безробітний.

Головне – легенда і натиск

На 99,9 відсотка усе це – добре замаскована туфта, вигадана з однією метою: виманити в якнайбільшої кількості простачків якнайбільше грошей. У кращому разі протягом місяця-двох експлуатувати їхній трудовий ентузіазм.

Говорити слід виразно й бадьоро, дебіли не потрібні ніде. Цю сувору істину я засвоїв після першого ж дзвінка за оголошенням, у якому, крім номера телефону, містилося лаконічне «$750».

– Назвіться  і розкажіть про себе, – вимагає чоловічий голос.

Називаю ім’я, вік. Цікавлюся, що треба робити за $750. У відповідь чоловік запитує, чим я займався раніше. Певно, журналістика не пройде, а інше не спадає на думку. В результаті рекрутер почув невпевнене мимрення, що доводилося займатися різними справами.

– Вибачте, з вами дуже важко спілкуватися, на все краще.

Отже, потрібна легенда. Біографію вигадую таку: мені 23, закінчив філологічний факультет, потім працював у різних кур’єрських службах та іншому «дрібному» бізнесі.

«Процвітаюча іноземна фірма відкриває нові філіали в Києві, запрошує до співпраці енергійних молодих людей, ледацюг прохання не турбувати...»

Я зателефонував до фірми. Виклав свою легенду і почув у відповідь: «Нам потрібні люди для роботи з людьми. Наша мета – допомогти людям...»

Коли почав розпитувати подробиці, мене обірвали, заявивши, що не вмію спілкуватися. Через кілька днів зателефонував знову і відразу перейшов в атаку...

– Я з Донецької області приїхав. Шукаю роботу. Київської прописки немає. Зупинився у сестри... Ви – моя остання надія... (В оголошені сказано: приїжджим – перевага).

Цього разу не відмовили, призначили день співбесіди. І я поїхав влаштовувати життя...

«Кому до Любовпетрівни, а кому до Сергіймихайловича?»

Кілька літніх дам суворо дивилися на новоприбулих, прискіпливо вивіряли списки. Не знайшовши мого прізвища в «реєстрі», вказали на двері. Але я слізно благав, і мене допустили до «самого». «Підприємець» виявився лише менеджером з персоналу, солодкомовний і нав’язливий. Пояснив, що заробити зможу «величезні тищі». «Усі наші співробітники багато одержують, до того ж компанія забезпечує співробітників усім. У вас теж усе це буде». Мрії про прекрасне майбутнє вихором закрутили мізки, і я поцікавився: що для цього потрібно? З’ясувалося, що цей заклад представляє інтереси якоїсь данської косметичної компанії. Чим конкретно доведеться торгувати – з’ясувати так і не вдалося. Товар обіцяли показати, якщо заплачу 200 гривень за курс лекцій і дам згоду на співпрацю. А найкраще – приведу з собою кілька друзів. Друзів я вирішив не підставляти – це святе...
Диспетчери на телефонах, зазначених в оголошеннях, завжди зачитують по шпаргалці приблизно такий текст: «Запишіть інформацію. У нас провідна українська (іноземна тощо) компанія, працюємо на ринку з дня Всесвітнього потопу, наш головний офіс розташований у Білому домі, Президент – наш найкращий друг. Докладну інформацію ви дізнаєтесь під час особистої зустрічі з нашим менеджером».

Очні зустрічі із «серйозними людьми» закінчувалися одним і тим же. Приємні усмішки, слизький погляд, обіцянки манни небесної: соцпакет, оплачувана відпустка, закордонні відрядження. Тільки наприкінці з’ясовується, що «провідні фірми» просто торгують повітрям. Добре, якщо товар – китайські бігуді, засоби для схуднення або дамські прокладки – хоча б існує в природі.
Усі ці фірми чомусь базувалися переважно на окраїнах, у найнесподіваніших і важкодоступних місцях. Уявивши себе цілеспрямованим і діловитим, я знову вирушив працевлаштовуватися. Приємно зігрівала думка про обіцяні телефоном 1500 «зелених». Роботу пропонували нескладну – вести приємні бесіди зі співгромадянами. Якщо перевтомлюся від бесід, можна переключитися на «роботу з документами». Моя легенда: 26 років, випускник філфаку, вишукана англійська і комп’ютер. Щоправда, мій вигляд залишав бажати кращого: неголене обличчя, затертий реглан, джинси, кросівки та сумка через плече. Але ні трудові навики (або їх відсутність), ні зовнішній вигляд «серйозних людей» не засмутили.

Зайшовши до приміщення, відразу зрозумів, що від привабливої пропозиції не зміг відмовитися не я один. До заповітних дверцят потихеньку тягнувся народ. Напрямок вказували стрілочки на стінах. У темному коридорі знайшов обшарпані двері з табличкою «Офіс №12». Ні назви фірми, ні натяку на спеціалізацію. Відвідувачі намагалися з’ясувати один в одного: що тут, власне, відбувається? По коридору ходили надзвичайно серйозні люди – менеджери з персоналу. Ковзнувши поглядом по головах, вони втомленою скоромовкою запитували: «Кому призначено до Любовпетрівни? Кому до Сергіймихалича? Заходьте!»
Громадяни виходили хвилин через п’ять, невиразно бурмочучи щось під ніс. Лише кремезний чолов’яга озвучив загальну думку на повен голос, та й то не для газетної шпальти.

Нарешті черга дійшла до мене. Дівчина Анжела, намагаючись не дивитися на мій «діловий костюм», запропонувала посаду директора з персоналу з окладом півтори тисячі доларів. Відразу пообіцяла направити на стажування до якоїсь із європейських країн. І продовжила: «У нас процвітаюча фірма, спільне українсько-англійське підприємство. Наша мета – допомогти людям знайти добру роботу, почати нове життя. Ми несемо людям радість і здоров’я: пропонуємо високоякісні товари, гігієнічні засоби – те, що вкрай потрібно нині киянам...»

Через хвилину психічної атаки я теж захотів нести землякам радість і здоров’я, про що й повідомив Анжелі. «Це чудово! – вигукнула вона. – Внесіть швидше 50 доларів на оформлення вашої банківської картки, куди ми будемо переказувати вашу зарплату, та ще 300 доларів за «кейси». Зробіть дві фотокартки на перепустку. І можете підбирати свою команду підлеглих».
Дівчині Анжелі зателефонував наступного дня. «Ми дуже зацікавлені у співпраці з вами, – щебетала слухавка. – Будь ласка, швидше оплатіть відкриття свого банківського рахунку».

Усього я перевірив (обдзвонив, обійшов) 35 оголошень, що заманювали працівників без кваліфікації. І тільки три телефони належали фірмам, що пропонували людям реалізовувати хоч щось схоже на товари та послуги. Решта номерів – чистісінький обман.

«1500 гривень за день»

Із розмови з пані за зазначеним в оголошенні телефоном з’ясувалося, що прибуток – до 1500 гривень на день. Подробиці можна дізнатися, приїхавши о 9.45 ранку на станцію метро «Лісова», знайти дитячий садок (!) №.., де й відбудуться збори.
Коли мене запросили до офісу, там уже курив чоловік у сірому піджаку. Довго, оцінюючи, дивився.

– Робота в нас тяжка...

– Торгувати?

– Так (за стінкою весело заспівав хор дітлахів у супроводі фортепіано). Товари народного споживання. Побутова техніка і парфумерні набори. Потрібно ходити по організаціях, установах і пропонувати, пропонувати.... Якщо готові, – вирушайте хоч зараз із нашою людиною на весь день навчатися.

Поруч агент збирає в сумку косметику і китайські фени. Повчившись два дні, я теж зможу о десятій ранку виходити із сумкою з підвалу біля метро «Лісова», щоб увечері повернутися із залишками товару і виторгом. Гроші під заставу залишати не потрібно, а от паспорт з київською пропискою доведеться. Я відповідаю, що поки, мабуть, не готовий.

«Бізнес високодох. Інтернет»

Як саме можна витягати цей «високий дох.» – Із Інтернету, електронне оголошення у всесвітній мережі не пояснювало.
– Мені подобається, що ви такий енергійний, – каже по телефону чоловік, який назвався Анатолієм. – Суть «високого доху» така. Я вношу $300. Якщо ж приводжу ще п’ятьох осіб, які вносять по $300, мої $300 до мене повертаються.

– Коли люди кажуть, що їм нема де взяти $300, я відповідаю, що вони не готові змінити своє життя, – недвозначно натякає Анатолій.

Якщо я працюватиму так, як Анатолій розповів, через два місяці зароблятиму близько $3000. І до чого ж тут Інтернет? Назвавши вигаданий номер телефону для подальшої співпраці, я повісив слухавку. Коментарі, як кажуть, зайві.