Задзеркалля, або Таємниця квартири художника
Рівень злочинності завжди був мірою і мірилом морального стану суспільства. На жаль, як констатує заступник голови Подільського районного суду Валентина Степанівна Декаленко, з кожним роком зростає кількість злочинів, скоєних людьми психічно хворими, яких із лави підсудних змушені направляти не за тюремні ґрати, а на примусове лікування до психіатричних лікарень. Слава Богу, це не завжди страшний кримінал. Але від цього не легше, адже антисуспільні вчинки непідсудних людей, хай і на побутовому рівні, неабияких завдають травм, змушуючи замислитися не тільки про катастрофічне падіння суспільної моралі, а й загалом про психічний стан населення.
Принаймні, справа, порушена прокуратурою Подільського району проти Овдія і Аліси Сєрових (прізвища змінено з відомих причин) за фактом злісного невиконання батьківських обов’язків, наводить на сумні роздуми.
Лігво хворого чудовиська
Жах у квартирі № 68 однієї з багатоповерхівок готельного типу в тихому провулку Подолу, за свідченням сусідів, почався років з 16 тому, коли там оселився після смерті старої господині дивакуватий довговолосий і бородатий п’ятдесятилітній чоловік із неповнолітньою дівчиною. Як згодом з’ясувалося, син покійної Мотрони Іванівни Овдій Сєров – художник за фахом. Хто була дівчина – ніхто не знав, аж доки одного дня не почули в коридорі галас. Якась жінка била кулаками у двері квартири № 68 і вимагала віддати їй доньку. Двері відчинилися, жінку впустили і на тому скандал ущух. Упродовж усіх цих років саме ця жінка, обвішана торбами, буде єдиною людиною, яку впускатимуть до квартири № 68. Що ж до сусідів, то про те, що насправді діється за глухими обшарпаними дверима крихітної «готельки», вони здогадуватимуться по жіночих зойках та дитячому плачу.
Самих Сєрових рідко вдавалося побачити. Принаймні, вдень. Як виявилось, виходили вони з дому переважно опівночі. І поверталися під ранок, навантажені набитими чимось мішками. Часом сімейство виходило на нічні прогулянки з маленькими дітьми, спочатку з одним, потім з двома, трьома. Де бралися ці діти, теж було таємницею, адже молоду жінку ніколи ніхто не бачив вагітною. Ніколи до їхньої квартири не зазирав дитячий лікар. Сусіди лише чули жіночі зойки такі самі, як при пологах, і жахалися від однієї думки про дике, напівтваринне існування дивної родини. А ті, кому «щастило» випадково зустрітися із Сєровими під час їхніх нічних вилазок, довго не могли прийти до тями, від занедбаного, бомжацького вигляду цих істот. Іноді серед ночі з квартири чулися стогін, лайка. Тоді кликали міліцію. Але вона, потоптавшись під дверима і переконавшись, що «трупа нема», йшла собі. А сусіди залишалися наодинці з нерозгаданою таємницею.
Можливо, й звикли б, махнувши рукою, якби не страшенний сморід із квартири, що отруював і без того невеселе життя мешканців крихітних бетонних «готельок».
Без світла і сонця
Але всі спроби сусідів достукатися до совісті Сєрових завершувалися тим, що немитий-небритий хазяїн вискакував із квартири, як дідько з пекла, озброєний сокирою або ломом, лаявся і погрожував розправою.
Нарешті якась добра душа, може й міліцейська, не полінувалася сповістити про підозріле сімейство службі у справах неповнолітніх Подільського району. Однак, коли представники цієї служби, а також із управління освіти, районної поліклініки та міліції прийшли, щоб перевірити, в яких умовах живуть діти, несамовитий батько зустрів їх сльозогінним газом. І так повторювалося кілька разів.
Крапку у цих безчинствах поставила нарешті мати Аліси, ота жінка з торбами, яку впускали до квартири № 68. Навесні 2002 року доведена до відчаю Ніна Олексіївна принесла у райвідділ міліції заяву зі страшними подробицями життя своєї доньки з Овдієм Сєровим. Виявляється, що її внуки ніде не зареєстровані, не мають імен, ніколи не бачили світу божого, бо їхній батько забороняє Алісі гуляти з ними на вулиці. Він навіть зафарбував усі вікна синьою фарбою. Сам ніде не працює, не отримує пенсії, промишляє по смітниках, визбируючи недоїдки, дрантя і несе все це в дім. Виживають усі, дякуючи її допомозі.
Найбільше шокувала інформація про те, що Сєров сам приймає пологи у своєї дружини. Зовсім недавно Аліса народила вдома третю (чи бозна, яку за рахунком) дитину, але немовля десь поділося...
Мауглі київських панельок
Заява Ніни Олексіївни змусила міліцію і відповідальні за охорону материнства і дитинства служби до радикальних дій. Цього разу із знахабнілим монстром не панькалися. Легко відчинивши латані-перелатані двері, поважна комісія остовпіла від жаху: за порогом – гора смердючого сміття. По всій хаті розкидане старе лахміття, папір упереміш із засохлими фекаліями. Брудне ганчір’я висіло на стінах, на арматурі обдертої стелі. Ним завалено ванну і туалет. Уся сантехніка розбита.
Єдиним місцем, ще не заваленим до самої стелі сміттям, була кухня. Якщо можна так назвати приміщення без плити, раковини для миття посуду, і без будь-якого хатнього начиння. Але сюди можна було добратися тільки через дірку у дверях.
І тут, у напівтемряві (вікно було зафарбоване), на лахмітті копошилися... двійко замурзаних, обірваних діток, що гралися з собакою. А над тією клоакою висіли хмари мух. Під ногами у смітті повзали цілі полчища бридких комах...
Цього разу Сєров, певно, зрозумівши серйозність ситуації, лише скептично спостерігав за непроханими гостями.
У ході слідства він вперто заперечуватиме те, що бачили на власні очі члени комісії, й розповідатиме про те, в яких чудових умовах живуть його діти, що кожен має своє ліжко, багато іграшок, а вони з дружиною мають майстерню, обоє працюють художниками і продають свої картини на Андріївському узвозі. Але факти – річ уперта.
Із висновків начальника служби у справах неповнолітніх Подільської районної у м. Києві держадміністрації: «Квартира Сєрових в антисанітарному стані, а це загрожує небезпекою для їхніх малолітніх дітей: немає води, газу, ванна завалена мотлохом із сміттєзвалищ, туалет не працює. Роками фекалії прикриваються сміттям. Діти сплять на смердючому лахмітті, разом із собакою...»
Але, як кажуть, доки суд та діло, поки представники влади і громадськості боролися за долю двох дітей, а слідчі виясняли, де поділось третє, Аліса народила... четверте. І знову пологи приймав Овдій, і так само на купі сміття...
Як у пеклі
Із висновків начальника районної служби у справах неповнолітніх про доцільність позбавлення батьківських прав Овдія та Аліси Сєрових: «Діти, народжені 1997, 1999 та 2003 років, досі не зареєстровані в РАГСі, не перебувають на обліку в дитячій поліклініці, оскільки О. Сєров відмовляється їх реєструвати, знищує документи, які засвідчували б сам факт існування дітей. Малюки не мають імен, називають себе: «хлопчик» і «дівчинка». Батьки ж твердять, що всі діти народжені у пологових будинках Краматорська, в місті, де нібито зовсім недавно вони обоє працювали художниками-дизайнерами, і зареєстровані у тамтешньому РАГСі».
Із свідчень матері Аліси – Ніни Олексіївни: «Мій зять Овдій Сєров, 1935 року народження, у 1991 році схилив мою неповнолітню доньку, яка навчалася у художній студії, де він викладав, до інтимних стосунків, і не випускав її всі ці роки з хати, змушуючи жити в страшних умовах, оскільки має дуже сильний вплив на неї. Він сам приймав пологи, але дітей не реєстрував. Донька мені скаржилася, що чоловік спеціально не реєструє дітей, щоб згодом продати їх органи для пересадки...»
Що при народженні дітей сам був акушером, Овдій Сєров не заперечує. Пояснює тим, що не встигли дістатися до пологового будинку. І це при тому, що поліклініка і служба «швидкої допомоги» знаходяться в їхньому дворі. Що ж до смерті немовляти, то каже, що воно занедужало через три дні після народження і померло по дорозі до лікарні.
Із висновків комплексної судмедекспертизи: «У ході досудового слідства по зазначеній кримінальній справі було встановлено: 22 червня 2002 року в Аліси Сєрової народилася дитина, яка померла через три дні внаслідок родової травми».
Медичне обстеження старших дітей показало, що попередні пологи теж були не благополучними.
Із висновків комплексної судової психолого-психіатричної експертизи: «Обоє дітей Сєрових: Олексій – 1997 р.н. та Надія 1999 р.н. страждають на диспанкреатизм та затримку психо-мовного розвитку. Пасивні, погано реагують на довколишній світ, відповідають односкладно. Не знають, як їх звати і як звати батька. Не розрізняють кольорів, не знають, що таке цукерка, іграшка, бояться води, електричного світла, не вміють їсти ложкою... Після госпіталізації не хочуть повертатися з лікарні додому».
Тим часом Овдій Сєров продовжував розповідати слідчим про винайдені ним, «відомим художником і визнаним педагогом», передові методи навчання, за якими він нібито розвиває непересічні таланти своїх чад. І дуже сердився, коли його буйні фантазії про сімейну ідилію спростовували живі свідки того пекла, в яке він перетворив існування своїх дітей і їхньої матері.
Із висновків начальника районного управління освіти: «Вивчивши матеріали справи щодо позбавлення батьківських прав Овдія і Аліси Сєрових, робимо висновок, що вони вихованням своїх малолітніх дітей не займаються. Квартира перебуває в занедбаному стані. Уся сім’я спить на смітті...»
Із заяви начальника районної служби у справах неповнолітніх: «Керуючись ст. 4 Закону України «Про органи і служби у справах неповнолітніх», служба у справах неповнолітніх Подільської районної у м.Києві держадміністрації звертається до прокурора району з проханням вжити заходів прокурорського реагування».
Так, прокуратурою Подільського району було порушено кримінальну справу проти подружжя Сєрових за фактом злісного невиконання встановлених законом обов’язків по догляду за дітьми за ознаками злочину, передбаченого ст. 166 КК України.
Сироти невизнаного генія
Слідство тривало майже півтора року. Матеріали справи змушують замислитися передусім над тим: як Овдія Сєрова, який у 1979 і 1981 роках лікувався у психіатричній лікарні від маніакально-депресивного психозу та психопатії, могли допустити до викладання у дитячій художній студії? Виходить, могли, бо у нас нема такого ані звичаю, ані закону, який би передбачав турботу суспільства про стан здоров’я тих, кому воно доручає виховання своїх дітей. Як не проходять психіко-психологічного тестування і ті, хто рветься до влади.
Тож не дивно, що психічно хворий провінційний художник із вираженими ознаками манії величі та комплексом невизнаного генія, потрапивши до столиці, безкарно проводив злочинні експерименти над психікою своїх малолітніх учнів. Начитаний, освічений і не безталанний, він звабив неповнолітню Алісу, яку привела до нього на навчання її тітка, котра на той час перебувала в інтимних стосунках із Сєровим.
Не віриться, що не могла врятувати доньку з брудних обіймів знахабнілого старого розпусника мати Аліси – Ніна Олексіївна. Чому не звернулася до міліції? А, навпаки, – цілих 16 років спостерігала за деградацією рідної дитини під впливом хворого монстра, за каліцтвом онуків? Невідомо чому не кинулися рятувати дітей раніше і сусіди, і правоохоронці, і служби, відповідальні за дитинство та материнство?
Запитань багато, тим паче, що свій злочин перед власними дітьми Овдій Сєров навряд чи усвідомить. Вироком Подільського районного суду батько-маніяк визнаний судмедекспертизою непідсудним і відправлений на примусове лікування до психіатричної лікарні. Алісу Сєрову суд позбавив материнських прав…
На щастя, дітей Сєрових, після реабілітації в дитячій лікарні за розпорядженням голови Подільської райдержадміністрації Г. Романюка, влаштовано до інтернату для сиріт на повне державне забезпечення.
Так завершилася ця довголітня сімейна драма. Чи щасливо? Дай-то, Боже. Принаймні тепер діти спатимуть у ліжечках, їстимуть ложками і бачитимуть білий світ при весняному сонечку.