Дозиметрія совісті

Щороку у переддень чорнобильської трагедії Україна немов  підбиває певний підсумок того, що зроблено, аби мінімізувати наслідки атомної катастрофи. Зокрема й моральні. На жаль, зроблено менше, ніж треба і можна було, хоча псевдопроектів вистачало. Ми поговоримо про один із них – про чорнобильські соціальні  пільги. Були неодноразові спроби відлучити від них лжеліквідаторів, але тих, хто у високих кріслах, це не торкнулося.

Любов Петрівну Свєрчкову товариші і знайомі на 8 Березня поздоровляли як «наймужнішу жінку». Вона порушила питання про заплямовану честь судді, на що не відважилися навіть чоловіки.

«Група громадян міста Черкаси,  серед них і я, неодноразово зверталися із заявами та повідомленнями про те, що голова Черкаського обласного, а тепер апеляційного, суду Іваненко Володимир Демидович, використовуючи своє службове становище, незаконно отримав посвідчення учасника ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС», – пише вона до Всеукраїнської громадської організації «Антикорупційний форум». Разом з листом подала і теку документів. До них і звернемо, передусім, увагу, пам’ятаючи, як легко можна «навішати собак» на людину, якій доводиться виносити судові вироки. Недоброзичливців, звісно, вистачає.
З огляду на це, уважно прослідкуємо, як сталося, що  люди звернули увагу саме на цей факт у біографії Володимира Демидовича, який до Чорнобиля працював інструктором Черкаського обкому Компартії України.

26 квітня 1986 року сталося атомне лихо, і тисячі українців та мешканців інших республік СРСР пішли  на боротьбу з невидимим ворогом. От і Володимир Іваненко, як пише (лист №08/1-2802-98/03 від 30.12.2003 року) перший заступник прокурора Черкаської області П.Коваль, «з 23 червня по 27 червня 1986 року перебував у відрядженні в зоні відчуження по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС».

Як безпосередній свідок чорнобильських подій, зазначу, що ті червневі дні були чи не найважчими у протистоянні з «мирним атомом»,  тому кожна людина була на особливому рахунку. І якщо ж ти «потяг» на себе статус ліквідатора аварії саме у ці страшні дні, маєш засвідчити, що і де робив для того, аби зменшити небезпеку для рідної землі.

А як міг «зменшити небезпеку» інструктор обкому? Можливо, саме таке сакраментальне запитання і постало перед черкащанами, які ще у далекому тепер 2000 році зробили спробу з’ясувати обставини чорнобильських подвигів деяких своїх земляків. Адже не секрет, що поряд з дійсними героями вже опісля, коли все у Чорнобилі потроху вгамувалося, з’явилося чимало лжеліквідаторів, які всілякими неправдами отримали посвідчення потерпілих і на хвилі всенародного жалю «підгребли» собі численні пільги, квартири, автомобілі.

Іваненко Володимир 16.12.1992 року також отримав посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (категорія 2, серія А №175102). Підстава – рішення Придніпровського районного суду Черкас від 30.11.1992 року (справа №2-1710/92р.). Тепер, звичайно, важко відтворити всі обставини, за яких суд визнав його ліквідатором, однак навіть побіжний погляд на рішення суду свідчить про численні, м’яко кажучи, судові недоречності. По-перше, на судове засідання 30 листопада заявник, тобто Іваненко, який вирішив саме у суді доводити, що ліквідовував аварію, не з’явився. Подав письмову заяву про розгляд справи за його відсутності. Чому? Може, передбачав, що виникнуть якісь «делікатні» запитання? Закон дозволяє відсутність позивача, але не в такому випадку. Суд, без сумніву, повинен був відкласти слухання та домогтися появи Іваненка на засіданні. Треба було наполягати, щоб з’явився і відповідач – представник державної адміністрації, – який має відстоювати інтереси держави від охочих отримати незаслужені пільги. Цього зроблено не було.

Суд порушив і таку важливу процесуальну норму, як допит безпосередньо на судовому засіданні свідків. Вони теж у суд не з’явилися. У своїй заяві від 27.01.1998 року (тобто через шість років після судового розгляду), коли справа ліквідатора Іваненка потрапила до комісії зі спірних питань визначення статусу осіб, які брали участь у чорнобильських подіях, Володимир Демидович указав, що у ті гарячі червневі дні 1986 року перебував у згадуваному вже відрядженні разом із  заступником військового комісара Черкаської області полковником В.Васіховським. Саме з цим полковником, свідчить Іваненко, вони з 23 по 27 червня працювали у військових частинах 01377, 57278, 83279, дислокованих у Терехові, Горностайполі, Дитятках та інших населених пунктах.

Якою була ця робота, достеменно не відомо, бо на письмове прохання пояснити що і як було, Володимир Демидович не відповів. Але відомо інше. Як свідчать витяги з наказів Черкаського обласного військового комісара від 23.06.1986 року №121 та від 25.06.1986 року №123, полковник Васіховський разом з водієм А.Пушею повернувся з відрядження на своєму УАЗ-469 25 червня. Приїхав з ними у рідні Черкаси і Володимир Демидович. Тоді де взялося ще два додаткові дні перебування у зоні відчуження?

Суд не звернув (чи не захотів звернути?) увагу на те, чи був позивач Іваненко саме у зоні відчуження. Як засвідчив начальник відділення зберігання та використання документів галузевого державного архіву Міноборони України І.Олійник, вказані вище військові частини дислокувалися поза зоною відчуження. У офіційному Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок чорнобильської катастрофи, ні Дитяток, ні Горностайполя нема! То на яких підставах суд виносить рішення про перебування Іваненка саме  «у  тридцятикілометровій зоні відчуження»?

Не знайшло свого підтвердження перебування Іваненка у зоні відчуження  і у Державному спеціалізованому науково-виробничому підприємстві «Чорнобильський радіо-екологічний центр (№1489 від 04.07.2003р.). Як повідомляє директор центру В.Деревець, «відомості про дози зовнішнього опромінення Іваненка Володимира Демидовича, 1947 р. нар., у базі даних дозиметричного контролю відсутні». Тобто, вочевидь, Володимир Демидович таки не перетинав кордони зони відчуження, а тому і не проходив відповідний обов’язковий дозиметричний контроль. Чи не є це беззаперечним доказом того, що районний суд виніс необґрунтоване рішення, яке має бути обов’язково переглянуте?

Але найбільше вражає випадок з перепусткою. Як пише  у своєму листі, аргументуючи суддівську чесність, перший заступник прокурора Черкаської області П.Коваль, «про перебування Іваненка В.Д. у закритій зоні Чорнобильської АЕС свідчить одноразова перепустка за №019526 від 27.06.1986 року на його ім’я».

Виходить, він спочатку побував у зоні (пам’ятаєте – з 23 по 27 червня) без перепустки, а потім йому цю перепустку видали? Схоже на звичайнісіньку «липу». Хто видає перепустку людині, яка вже завершила роботу та має повертатися додому?
 Хоч як дивно, впродовж десятиліття не звертає уваги на сумнівне суддівське рішення і   Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи, на яке державою покладено контроль за видачею посвідчень, та де є спеціальна комісія щодо розгляду таких питань.

З огляду на це, «Антикорупційний форум» направив офіційне звернення до Верховного Суду України, аби там визначилися з долею свого колеги. На жаль, зовсім байдуже поставився до його сумнівної поведінки заступник голови Верховного Суду України П.Шевчук, який (лист від 05 квітня 2003 року №6-4463с1) не знайшов ніяких підстав для перегляду справи. Пан Шевчук пише: «повідомляю, що відповідно до глави 42 ЦПК України рішення, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами».

Не вдаючись до юридичних тонкощів, вважаємо, що вказані факти і є, без сумніву, такими «нововиявленими обставинами», якими має зацікавитись Верховний Суд України. Інакше складається враження, що авторитет суду не цікавить вищу правову інстанцію.

Ще у лютому 1993 року, тобто відразу після отримання ліквідаторського статусу, на ім’я виконкому Придніпровського району м.Черкас надходить заява від голови Черкаського обласного суду з проханням узяти його на квартирний облік для отримання житла «во внеочередном порядке» (так в оригіналі. – Авт.) як ліквідатора аварії на ЧАЕС II категорії. Квартира, яку до цього займав судовий чиновник, мала три кімнати, і мешкало там три чоловіки. Як на пересічного громадянина, цього, мабуть, досить. Але статус ліквідатора надає можливість отримати ще одну квартиру. Причому, як вже зазначалося, поза чергою…

Це спричинило те, що постать черкаського судді обросла підозрами, обплутана плітками і домислами, що кидає тінь на судову владу в цілому. Але чому ж це нікого із представників держави не турбує?

А хто ж у цій історії залишився поза «опроміненням»? Кажуть, найсовісливішою людиною виявився колишній водій облвійськкомату, з яким Іваненко виїздив у відрядження, черкащанин Андрій Пуша, котрий (цитую): «посвідчення учасника ліквідації аварії на ЧАЕС не отримував і до відділу у справах захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС з даного питання не звертався».

Упевнений, вимагати законного розгляду аргументів, представлених Любов’ю Петрівною Свєрчковою, яка разом з іншими, виборює справедливість, все ж таки треба. Бо вона, справедливість, на відміну від радіоактивних елементів, не має строків остаточного розпаду. Тобто – вічна.

Леонід САМОЙЛЕНКО, керівник відділу ВГО «Антикорупційний форум», учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС
Черкаси – Київ