Переступаючи межу відчуження

Цього року 26 квітня вперше відзначатимуть Міжнародний день жертв радіаційних аварій та катастроф. Але для українців ця дата назавжди залишиться в пам’яті як день чорнобильської катастрофи.

Радіація «працює»

– 26 квітня 1986 року в нашій пожежній частині було звичайне чергування, – розповідає заступник начальника СДПУ-14 (самостійна державна пожежна частина), що на Подолі, майор внутрішньої служби Сергій Криченко. – Аж ось о 14.40 надійшла команда згори підготувати відділення пожежників на чолі з офіцером на виїзд. Випало мені, тоді лейтенантові, начальникові караулу. Збір був на площі Т.Шевченка. Звідси поїхали на ЧАЕС – всього 10 машин. Співробітники ДАІ пропустили нас до 4-го енергоблока. Пожежу одразу загасили (майже нікого з тих, хто взяв на себе перший удар вогню, зараз немає серед живих). Ми нічого не знали про радіацію, тому й були без спецкостюмів, без масок. Більше того, зважуючи на теплий день, зняли з себе сорочки і під час дезактивації машини загорали. Думали, що все це тимчасово. Але радіація «працювала» тоді і «працює» зараз…
Сьогодні теж сонячний день, але з вітром. Біля об’єкта «Укриття» прилад показує 800 мікрорентгенів на годину. Біля колишнього «рудого лісу» – 2000. У Києві цей показник не перевищує позначок 14-16. Але працівники зони відчуження вважають, що це не підстава для заспокоєння. Складніше проконтролювати радіонукліди, що потрапляють у ґрунт, в ріку Прип’ять, притоку Дніпра. У басейні ж Дніпра мешкає понад 50 відсотків населення, яке користується не тільки водою річок та озер, а й використовує  в їжу їх багатства. Найбільшу небезпеку становлять весняні повені. Тож, щоб завадити потраплянню радіонуклідів у Прип’ять, потрібні дамби. Багато дамб. Одну з них – правобережну – зараз будують. На ній побувала група київських журналістів під час відвідання зони відчуження.

Свого часу, коли починалося її будівництво і на це потрібні були кошти світової спільноти, доцільність її існування перевірялася спеціальною комісією ООН (вона складалася із швейцарців). Було визнано, що дамба потрібна. Але пізніше визнали й те, що  на її спорудження потрібно 9 млн. гривень – для України забагато. Тож представництво ООН в Україні вирішило обмежитися будівництвом автоматизованого гідрометричного поста, який коштує значно дешевше. Тобто, основний тягар знову лягав на плечі нашої держави.

Але, хоч би як  там було, пост працює і фіксує рівні води у Прип’яті. Точніше, працює його датчик, який встановлено на березі ріки, і передає сигнал на приймач – звичайнісінький ноутбук. Тож чергові раз на годину вмикають цю нескладну систему і записують показники.

Спеціаліст поста Тетяна Ткаченко запевнила, що нинішня весна не обіцяє ніяких ускладнень. Ну а в день нашого відвідання  чорнобильської зони рівень води був на два сантиметри нижчим критичного (це 107 сантиметрів). І продовжує знижуватися.

Тут люди доживають свій вік

Територія зони відчуження і безумовного (обов’язкового) відселення плямиста, як олень. На більш-менш чистих клаптиках землі живуть і працюють у своїх присадибних господарствах люди – здебільшого літні. Дехто з цих поліщуків не прижився, скажімо, в степах України, повернувся до рідних місць,  а дехто і не залишав їх.

Зараз у 13 населених пунктах у межах 30-кілометрової зони постійно мешкає 383 особи. Звичайно, держава не покинула їх на призволяще (кошти на допомогу їм – окремим  рядком в «чорнобильській» частині бюджету.  Ними опікується МНС і Міністерство праці й соціальної політики). Вода в криницях відповідає радіаційним нормам, автокрамниці раз на тиждень завозять у ці села продукти харчування. Подбали й про медичне обслуговування, послуги зв’язку, транспорт тощо. Але, за словами голови Державного департаменту – Адміністрації зони відчуження – Володимира Холоші, проблему самоселів  повністю найближчим часом навряд чи буде розв’язано. Річ у тім, що до них у гості  і просто у справах на цю територію  прибуває чимало людей. Наприклад, цього року під час поминальних днів тут  побувало 15 тисяч осіб. Нерідко непрохані гості в об’їзд КПП «Дитятки» вивозять м’ясо диких тварин і птахів (їх тут як в добрячому заповіднику), рибу, гриби і ягоди. І продають все це… нам.

Тож Володимир Холоша не  втомлюється наголошувати:

– Через тріщинки в стінах «Укриття» проникає в атмосферу невелика кількість радіонуклідів. Більше треба боятися грибів-ягід, зібраних на забрудненій території.

Реабілітувати не тільки людей, а й території

Отож «Укриття» все ж діряве, і радіаційний фон поблизу 4-го енергоблока – яскраве тому твердження. Створення нового «Укриття» (воно буде розраховано на 100 років) – вже не за горами. Але при цьому треба підкреслити, що зараз, згідно із законом України, діє дев’ять бюджетних програм, пов’язаних із соціальним захистом тих, кого ми називаємо чорнобильцями. Це чимало, 90-95% коштів спрямовуються на допомогу людям. А на реабілітацію забруднених територій? На ці програми виділяється замало. Наприклад, на здійснення обов’язкових заходів у зоні відчуження щороку виділяється 64,8 мільйона гривень, хоча лише у 2003 році індекс інфляції становив 8,2%.

Але, хоч як  сутужно, все одно щось робиться. І ми в цьому змогли переконатися, відвідавши будівництво пускового комплексу «Вектор». Це буде сховище твердих радіоактивних відходів (кошторис становить 12 млн. гривень) у вигляді бетонних траншей. Перша черга зможе сховати 20 тисяч куб. м – не тільки з ЧАЕС, а й з інших атомних станцій України.

Вжиті заходи щодо очищення природного середовища  сприятимуть  зменшенню вмісту радіонуклідів в навколишніх об’єктах, в продукції сільського господарства. Важко дивитися на мертве місто енергетиків Прип’ять, де могли б жити і радіти життю тисячі людей. І на ті шість мертвих енергоблоків ЧАЕС, які могли б живити струмом народногосподарські об’єкти. У їхнє будівництво вкладено чималі кошти, які вже ніколи не працюватимуть на людей.

Київ – зона відчуження – Київ