«Одне ма Коза, але Божиє…»

Твір чи, швидше, пам’ятка стародавньої літератури, цитату з якого винесено в заголовок, дістав назву «Послання оріян хозарам» і вперше побачив світ у числі часопису «Індоєвропа» за 1995 рік. Дослідникам він ще відомий як «Рукопис Войнича», оскільки цей букініст, серб за походженням, придбав дивний і ніким до того не розшифрований манускрипт в Італії і вивіз його до США. Згодом болгарин Дж.Стойко дістав копію з раритету і, вихопивши з таємничого тексту кілька українізмів, ухопився за цю ниточку і швидко прочитав документ. Як зазначив у передмові головний редактор «Індоєвропи» Віталій Довгич, на відміну від «Слова о полку Ігоревім» і «Велесової книги», «Послання…» таки існує в оригіналі, його можна побачити в Бібліотеці рідкісних книг і рукописів (США)!

Отже, до заголовку нашого допису потрапив рядок із вірша 31 Сторінки 77R. Але «Козою», «козлям» тощо рясніє чи не весь публіцистичний, як його характеризують тлумачі, твір. Читаєш цю дивну «публіцистику», яка, на перший погляд, може здатися звичайним набором слів, пересипаним міфічними іменами на кшталт «Ор», «Суст», «Око» тощо – і різні асоціації виникають в уяві. Комусь у ній ввижається танцювальний ритм і дохристиянський обряд «водіння кози». Інші у постійному згадуванні Кози, у звертаннях до неї, справді бачать відголоски прадавньої індоєвропейської міфології, від якої «танцюють» не тільки праукраїнська, а й класична, давньогрецька. Адже малого Зевса – верховного бога еллінів – приховували  від жорстокого батька Кроноса в горах Аркадії. Тут його годувала своїм молоком коза – Амалтея. Зевс не забув її. Його щит і символ влади – егіда – в перекладі означає «козина шкура».

Віктор Гюго у своєму сповненому тайнописних символів «Соборі Паризької Богоматері» змальовує чарівний образ розумної кізки – чи не єдиної вірної подруги Есмеральди. Чогось дивного у поширеності культу кози серед індоєвропейських і тюркських народів немає. Адже козу однією з найперших приручили люди. Тварина ця невибаглива, з другого боку, молоко її цілюще і життєдайне. У житті осілих землеробів вона, безумовно, відігравала велику роль. З огляду на це, чи такою вже неймовірною є версія про «козине» походження слова «козак», етноніму «козар» («хозар»)? Що ж до «Рукопису Войнича», з якого ми почали, то присутність у ньому Кози – можливо, найпереконливіший доказ його достовірності і прадавності.