Єдиний, хто грає Гамлета в «нашому королівстві»

Завтра світ святкуватиме 440-і роковини від дня народження легендарного англійця Вільяма Шекспіра. З цієї нагоди ми зустрілися з відомим актором Київського академічного Молодого театру паном Валерієм Легіним. Чому обрали саме його? Мабуть тому, що він єдиний із українців зіграв у «Гамлеті» головну роль на українській сцені. І досі грає... Невже це правда, запитаєте ви, – майже за півтисячоліття в Україні жодного разу не ставили цю п’єсу-індикатор рівня культури?!.. Але про це – згодом, а я назву ще й інший привід зустрічі з паном Валерієм. У квітні йому виповнилося п’ятдесят, і саме сьогодні в театрі на Прорізній відбудеться вшанування митця.

– Коли у вашому театрі поставлено «Гамлета», пане Валерію? – запитую в актора (наша розмова відбулася в гримерній, за кілька хвилин до його виходу на сцену).

– Граємо з 2001 року, – відповідає пан Легін. – Доброго перекладу не було, тому досі ніхто не брався за цього найвідомішого шекспірівського персонажа. Та ось Андрухович зробив. Гадаю, з тих текстів, що є, це найкращий. Як я працював над роллю? Режисер, Станіслав Мойсеєв, створив на сцені атмосферу свободи. А це головне. Деякі місця із п’єси ми викидали, деякі переставляли місцями. Шукали логіку – спорідненість із сучасним життям. Аби нинішнім глядачам було цікаво дивитися. Шекспіра я вже грав – в інституті. У «Дванадцятій ночі». І в Могильові ми ставили «Смерть та сльози по Шекспіру». То були уривки з творів. Я грав тоді у «Макбеті».

– Як часто йде в Молодому театрі «Гамлет»?

– Граємо його раз на місяць. Складне оформлення сцени. Тому монтерам важко готувати декорації – треба два дні для цього. Отож, виходить тільки раз на місяць. Зала, на жаль, не завжди повна на «Гамлеті». Але є люди, які щоразу йдуть саме на цю п’єсу. Нове покоління переважно ходить на шоу. Приміром, якщо дві афіші розміщені поряд – «Гамлета» і «Крісла №13» – сучасний глядач обирає «Крісло». А на класику ходять менше. Вона для гурманів. Тому ми й поставили по-своєму цю трагедію. Молодь відверто не читає класики. А п’єс – тим більше. Часто приводять дітей зі шкіл. Учителям легше завести їх до зали, щоб вони, не читавши, ознайомились зі змістом п’єси. Те саме  відбувалося і в театрі імені Івана Франка з «Королем Ліром».

– То ви пристосовуєтеся до шкільної освітньої програми?

– Не зовсім так. Швидше вони до нашого репертуару. Проте у режисера Мойсеєва є й своя програма. Щоправда, вона стосується акторів, а не молодих глядачів. Тобто актора теж треба виховувати на чомусь серйозному. Якщо не граєш сьогодні глибоку роль, назавтра не граєш знову – нидієш. Це як ніж – ріжеш ним щодня хліб, а він тупиться. Якщо не гратимеш класику, а тільки поверхову драматургію (те ж «Крісло»), принаймні, – отупієш. Молодь дивиться фентезі, бойовички, читає фантастику, вульгарщину.

– Як з Андруховичем працювалося?

– Це було вперше. Але сподобалося. Андрухович не ставився до свого тексту, як до чогось недоторканого. Я дещо змінив у своїй ролі. Буває так, що готуєшся, і раптом відчуваєш – зникає  логіка персонажа. Тоді доводиться підкориговувати. Каже мені Анрухович: «Ану покажи, що ти там нашкрябав». І погодився. Наприклад, ми переставили монолог «Бути чи не бути?» в кінець першого акту. І він там в українському перекладі прозвучав як треба. Я не знав чому так, але відчув. Послідовність подій і особливість мови просто виштовхували монолог. Ми не знали де його вставити, але він сам виплив у потрібному місці. Дивилися поляки в Кракові, куди ми возили «Гамлета», і вони погодилися – так воно й має бути. Польський режисер Єжи... не пам’ятаю, як його прізвище... Не Гофман, – усміхається, – інший... То він сказав, що це точний хід. Наше новаторство полякам виявилося до душі.

– А чи маєте улюблені ролі?

–  Найулюбленіша – Мак-Мерфі в «Польоті над гніздом зозулі». Колись ми грали цю п’єсу, коли ще на Свердлова, 6, працювали. А в цьому приміщенні не змогли її втілити. Бо сцена не давала змоги. Так само як «Сірано де Бержерака».

– Ви погоджуєтеся тільки на головні ролі, – спробував я підколоти актора.

– Не погоджуюся, а просто так випадає, – засміявся він.

– Розкажіть, звідки ви родом, де вчилися?..

– Закінчив інститут у Києві. Але склалося так, що поїхав до Білорусі – до Могильова на рік і до Мінська на три роки. Працював там білоруською мовою. Вважаю, мені тоді пашанцавала, бо потрапив у хороші трупи, до талановитих режисерів.

– Грали Гамлета і білоруською?

– Ми почали вже були, але не довели до глядача. То мало бути за текстом Федора Морозова. Він зробив невіршований переклад. Дуже непоганий. Ми, пам’ятаю, поїхали тоді до Дніпропетровська, але сталася біда. У Мінську режисера, несподівано для нас усіх, убили. У тій виставі я мав грати  Легерта.

– Тож, звідки ви?

– Походжу з Червонограда, із Львівської області. А тато мій з Івано-Франківщини, з-під Галича, із села Дубівці. Однак народився я не там, а на шахті №6 у Пермському таборі 1954 року. Бабця мені розказували, що тато воював «не там, де треба було». Так тоді казали. От він і потрапив на шахту в Пермську область. Вона розповідала: «Прийшли совіти, всьо позабирали. Я йму й кажу – Петьо, гей-но бери та й іди до лісу». Батьки повернулися в Україну 1956 року. Тож не пам’ятаю тієї Пермі. Але всі, хто повернулися до гірняцького Червонограда, були з тієї шахти №6. Увесь наш двір. Батько загинув на шахті. Стався вибух метану. То тепер про кожну трагедію під землею повідомляють у новинах. А тоді сказали родичам – загинув і тихо!
– Як ви надумали стати актором? У вас були в родині артисти?

– Ні, не було. Тільки я такий, виродок, – жартує. – Батько грав лишень на скрипці, пам’ятаю. А я навіть музичної школи не захотів закінчити. У Червонограді створили дитячий сектор при Палаці дітей та юнацтва. Там був режисер на прізвище Заболотний, який збирав хлопчурів, що били шибки, лазили де не треба. Театр називався «Мрія». То і був поштовх до майбутньої професії. 1971 року я приїхав до Києва вступати до інституту. Але зі всіх наших «мрійників» мало хто став актором.
– Що плануєте ще ставити шекспірівське в Молодому театрі?

– В Україні більше ніде не ставлять «Гамлета», і взагалі досі не ставили. Тому ми його не полишимо. Не було доброго перекладу, як я вже казав, от і не було «Гамлета». Навіть за часів Леся Курбаса, коли він організовував Молодий театр, «Гамлета» не ставили. Я ніколи не чув, аби хоч в якомусь з міст України посягали на цю п’єсу. Вперше у нас з’явився він фактично 2001 року.

– Як ви входили в образ принца Данського?

– Іноді вистава йде легко, іноді – важко. Від глядача це також залежить. Кожна зала має свою енергетику. Якщо сидить такий собі з «розчепіреними пальцями», то його просто потрібно задавити. А тоді береш його, як коня, й повертаєш, куди сам хочеш. Залу відчуваєш завжди. Ти можеш глядача взяти з першої, другої, десятої репліки. Це не задача така, просто так робиться. І тоді можеш тримати паузу навіть двадцять хвилин, і він сидітиме з відкритим ротом. Та це вдається, якщо до того все правильно зробив. А часом зала тебе просто висмоктує. І організм сам пристосовується до ролі. Буває, звичайно, коли ти ніякий. Але тільки-но входиш у роль, як текст просто затягує, мовби в русло.

– А чи трапляються ролі, яких ви не любите, але граєте?

– Були-були, але зараз, хвала Богові, немає. І те не залежить від автора вистави. Іноді компанія акторів не така, як хочеш, або матеріал не такий. Та й від режисера багато залежить.

– З української класики що ви ставите?

– «За двома зайцями», «Сватання на Гончарівці». Вони в нас йдуть із вісімдесятих. Коли життя важке, хочеться людям комедії.
– Чи зараз співпрацюєте з Андруховичем? Бува, він не готує ще один визначний переклад?

– Якщо у Станіслава Мойсеєва визріє якийсь цікавий план, тоді, певне, й запросимо цього талановитого поета і перекладача. Замовимо йому, як «Гамлета» замовили. Міністерство дало гроші, тож ми могли працювати. Дасть ще, тоді й гадатимемо.
– Чи досвід актора, вміння створювати образ, «одягати маску» часом стає в пригоді в реальному житті?

– Безумовно, – професія накладає відбиток на особистості. Іноді, потрапивши в ситуацію, знаєш, що можна використати дещо з тієї чи іншої ролі. Помилок за персонажами намагаєшся не повторювати. Інколи дещо використовуєш навіть із жіночих ролей.
– Ви отримали Пектораль за краще виконання жіночої ролі.

– Ми «Голомозу співачку» возили за кордон і вона завжди там мала успіх. У деяких ситуаціях чоловік реагує по-своєму, а жінка зовсім по-іншому. Перестань поводитися як чоловік, і одразу поводитимешся як жінка. Але то тільки у стосунках із жінками, або на сцені. У житті я справді часто буваю актором.

– Стільки текстів, дивлюся, у вас. Мабуть, вам легко вдається вивчати їх напам’ять?

– Мене часто про це питають. Я не знаю, що й відповісти. Отак, сісти й визубрити, – не можу. Потрібно ходити по «точках ролі» – епізод за епізодом. Тоді ж, коли по них проходиш знов і знову, текст сам закарбовується у підсвідомості. Іноді забуваєш, особливо після відпустки. Але досить згадати, з чого починається репліка чи монолог, як одразу виринає. Не знаю, чи у всіх так. Так у мене. Це пам’ять м’язів, пам’ять кроків, пам’ять настрою…

– Дякую за цікаву бесіду. І з ювілеєм вас. Вас і Шекспіра.