Цуплять на очах

Перший післявеликодній тиждень – провідний або поминальний.

Святий обов’язок кожного – впорядкувати могили померлих родичів, запалити свічечку, полум’я якої начебто єднає душі живих і мертвих. Люди у ці дні йдуть на цвинтар цілими родинами, несуть великодні пасочки, крашанки, солодощі, квіти. Надгробки прикрашають вінками. На моєму хуторі на Рівненщині могили застеляють найкращими, які є в домі, скатертинами, а вже тоді викладають на них великодні гостинці.

На Південному кладовищі Києва, де довелося мені побувати, теж було  велелюдно (дякувати Богові, неділя видалася сонячною, теплою). Хто приїхав зранку, хто – пополудні. Та були тут і такі, що цілісінький день пропадали на цвинтарі. Якби ж то прийшли пом’янути рідних – так ні: шастали поміж могилами одне поперед одного й згрібали у торби пасочки, цукерки, печиво. Я не встигла відійти від надгробка, коли глянь – чисто підмела все літня жінка, якій я щойно подавала милостиню.

– Побійтеся Бога! – гукнула їй навздогін.

А у відповідь почула брутальну лайку…
Нас змалечку повчали, що на цвинтарі не можна рвати квітів, бо то великий гріх. І навіть коли гілки черешень, якими обсаджене кладовище, гнулися від звабливих ягід, жодна дитина не насмілювалася їх скуштувати. Так то ж у селі, а у столиці, виходить, можна чинити як заманеться.

Наступного дня зателефонувала мені приятелька і повідомила, що на могилі моєї родички не залишилося й квіточки – усе поцупили. І либонь продали. Господь їм суддя!