Доньки сіяли материнку

У різних місцях України поминальну неділю називають по-різному: «гробки», «могилки», «проводи», «Хомина неділя», «Радуниця» тощо.

Обряд цей дуже давній. У церковному словнику за 1773 рік записано: «У Радуницю згадують померлих свояків за язичницькою вірою, і той, хто згадує, приносить на могилу вино і їжу, і після відправи священиком літії, взявши чарку з вином, відливає частину на могилу, а решту допиває сам. У цей час жінки плаксивим голосом причитають добродійства небіжчика...» Спеціально для проводів пекли паски чи лишали частину обрядового хліба з Великодня, варили коливо.

Ще за дохристиянської доби в багатьох народів існували дні, присвячені померлим. Вважалося, що в цей день душа покійного залишала царство тіней, щоб зустрітися з живими родичами. Із 1 березня німці, литовці, франки, слов’яни відзначали вигнання зими та смерті й ушановували покійних родичів, приносячи їм жертви. Місцем заупокійної трапези був цвинтар. У римлян до того ж був звичай – класти на могили яйця. Такі «поминки» детально описав давньоримський історик Овідій у своєму «Календарі».

У стародавніх слов’ян Радуницею (або «весняною радістю») називали цикл весняних свят – час поминання мертвих. За віруванням, мертві радіють, коли їх поминають добрим словом живі, та ще й приходять до їхніх могил. Пізніше, після введення християнства, Радуницю справляли лише один день після Великодня.

Дуже людно цього дня на кладовищах. Прийшовши на заздалегідь прибрані могилки, треба, покатавши свяченою крашанкою по могилі, привітатися з покійним як із живим: «Христос Воскрес!». Напередодні гробків треба сходити до церкви й відправити панахиду продуктами. Потім ці продукти приносять до могили, аби покійний також причастився до Вселенської радості Світлого Христового Воскресіння. Уже з суботи не можна згадувати покійників, як померлих, адже вони живі й перебувають серед нас.

Після закінчення цих дійств усі присутні на кладовищі збираються на загальну трапезу, головною стравою якої вважають коливо, тобто пшеницю-кутю, яку ще називають головною стравою покійників. На кладовищі під час поминального обіду, наповнивши чарки горілкою, не можна цокатись.

На поминальному тижні молодь упорядковувала братські могили в своїй місцевості, лагодила пам’ятники, підправляла хрести. Дівчата мали обов’язок сплести вінок і покласти його на братську чи козацьку могилу, коли не було живих родичів. Козацькі поховання ще позначалися кущем червоної калини. На материнських могилах дочки сіяли траву і називали її материнкою.