Влада ставить на Януковича

Минулої середи в політичному житті країни на одну таємницю стало менше. На засіданні парламентсько-урядової коаліції було названо єдиного претендента від владних сил на найвищу посаду в державі. Достойники зійшлися на тому, що ліпшої кандидатури, аніж чинний Прем’єр-міністр, їм не знайти, а тому у своєму виборі були одностайні. Повідомити світові цю новину доручили глашатаю парламентської більшості Степану Гавришу. Він зазначив, що доленосне рішення прийняли без зайвих дискусій. На запитання: «Хто проти?» охочих відповісти не знайшлося. Усе це дійство відбувалось у присутності Президента України, що дає підстави зробити два висновки: перший – Леонід Кучма таки справді не має наміру втретє приміряти на себе шапку Мономаха, і другий – кандидатура Віктора Януковича його, вочевидь, цілком влаштовує.

Те, що «джокер» дістався саме Януковичу, а не комусь іншому з горішніх ешелонів влади, нічого дивного нема. Якщо вірити соціологічним дослідженням, він найрейтинговіший посадовець. Та й стартувати з прем’єрського крісла у президентське набагато краще, ніж з будь-якого іншого. Дивує інше. Чому саме посеред квітня приспічило розкривати карти? Чому не поближче до офіційного старту президентських перегонів? Чи навпаки – раніше. На тому ж Громадянському форумі, що відбувся на початку місяця, можна було б здійснити висунення з величезною помпою. А так якось напівкелійно вийшло.
Як на мене, то причина ось у чім. Усі грандіозні плани державних стратегів порушило 8 квітня – день, коли у Верховній Раді для з’яви на світ Божий багатостраждальної конституційної реформи забракло якихось шести голосів. Стан більшості нагадував прострацію. Потрібно було терміново шукати неординарні ходи. Важко сказати, наскільки розсекречення єдиного кандидата від влади є неординарним кроком, але це є чітким сигналом для певних політсил та чиновницького люду навколо якої фігури слід гуртуватись.

Тут уже згадувалось про рейтинг Віктора Федоровича. Вищі показники, ніж у нього, мають лише лідер «Нашої України» Віктор Ющенко та керманич комуністів Петро Симоненко. Якщо Януковичу в першому турі вдасться обійти когось із зазначеного дуету, то його шанси здобути перемогу в другому різко зростають. Ющенко ж переконаний: «Хоч би яке прізвище було в кандидата від влади, цьому претендентові не позаздриш, бо він автоматично перебере на себе всі негативи нинішньої влади, візьме на себе її непопулярність та всю відповідальність за її дії». Усе це так, але не слід забувати і про потужний адмінресурс, який, як свідчать вітчизняні реалії, спроможний творити дива. Якщо на озброєння будуть взяті методи парламентської кампанії 2002 року на Донеччині, де провладний блок «За єдину Україну!» отримав рекордні для себе 36,83 відсотка, то чекати можна всякого.

До речі, про славний шахтарський край. Не встигла «новина від Гавриша» дістатися до інформаційних агентств, як на берегах тиховодого Кальміуса спішно скликаний з’їзд партій і громадських організацій Донеччини поширив заяву, в якій, окрім схвальних слів на адресу чинного уряду та особисто Віктора Януковича, знайшлося місце і для закликів до українського народу підтримати кандидатуру нинішнього прем’єра на майбутніх президентських виборах. Оперативність надзвичайна.

А от голова Верховної Ради Володимир Литвин виявився не «в курсі справ». Бо того ж дня заявив, що кандидатами у президенти бачить Віктора Ющенка, Юлію Тимошенко, Петра Симоненка, Олександра Мороза, Віктора Януковича, Сергія Тигипка, Анатолія Кінаха і Євгена Марчука. Але не цей прогноз привернув увагу засобів масової інформації, а позиція Литвина щодо ймовірності повторного голосування по законопроекту №4105 щодо конституційної реформи. «На жодні компроміси з Конституцією України я не піду, хоч би як мене гнули…» Ці слова спікера дещо контрастують із сказаним главою держави: «Основна мета, яка має бути завершена до президентських виборів, – політична реформа». Та й Віктор Янукович після висунення його єдиним кандидатом від влади пообіцяв чільникам парламентсько-урядової коаліції «довести реформу до логічного кінця».

Як тут не згадати дотепного Івана Плюща, який з приводу перипетій навколо реформи висловився лаконічно: «Навіщо його пхати, як воно не лізе».