«Черешню до Китаю завезли з України»
Пропонуємо познайомитися з представником далекої, екзотичної, але добре відомої для більшості українців країни. Без інформаційних повідомлень про чергові досягнення в економіці Китаю не обходиться майже жодна телевізійна чи радіопередача в Україні. І не дивно, адже недаремно Китай називають Піднебесною Імперією. Отже, слово панові Яо Пейшену.
– Пане посол, як Ви можете прокоментувати стан розвитку політичних та економічних відносин між нашими країнами?
– Ми зацікавлені в Україні передусім через те, що ваша країна є провідним гравцем не тільки в Центрально-Європейському регіоні, а й має досить вигідне географічне положення, – через її територію пролягають головні трансконтинентальні магістралі.
Політичні відносини в нас на досить високому рівні. В економіці справи йдуть теж непогано, але ми бачимо й те, що їх можна ще значно поліпшити.
Приміром, лише торік товарообіг між нашими країнами становив 2 мільярди 100 мільйонів американських доларів. І це вже на 47 відсотків більше, ніж позаминулого року. Маю надію і на цей рік.
– До яких галузей української економіки Китай має найбільший інтерес?
– Найбільше зацікавлені в продукції чорної металургії. Також надзвичайно конкурентоспроможними є ваші авіакосмічні технології. Інші сфери співпраці з українцями ми розвивали давно, адже ще в далекі 50-ті чимало ваших співгромадян розбудовували нашу електротехнічну та машинобудівну промисловість.
Крім того, додам, що чи не найулюбленішою ягодою жителів Китаю є черешня, яку кілька років тому завезли до нас з України і почали культивувати.
– А якою продукцією Китай може зацікавити українців?
– Минув уже той час, коли наприкінці 80-х китайську продукцію асоціювали виключно з ширвжитком на українських ринках. За останнє десятиліття електронна та машинобудівна продукція нашої країни почала поширюватися по всьому світу. Ось і в Україні конкуруємо з компанією «Укртелеком» у сфері поширення телекомунікацій. Але, повірте, це здорова конкуренція, яка тільки підвищує якість послуг.
– Про що останнім часом найбільше йшлося під час двосторонніх переговорів?
– Між Китаєм та Україною тривають консультації щодо якнайшвидшого вступу України до СОТ. Сподіваюся, що через півроку-рік ви станете повноправними членами цього економічного форуму.
– Як удалося вашій батьківщині за 20-25 років перетворитися з економічно відсталої країни на сучасну могутню розвинену державу?
– Про економічні досягнення Китаю можна дискутувати не одну годину. Адже «китайському економічному диву» вже понад 25 років. За ці роки в Китаї сталися фантастичні зміни. І все лише завдяки єдиній формулі (сміється. – Авт.)
– Може, поділитеся нею з нами?
– Це не державна таємниця. Наша формула проста: «Реформа + відповідальність = успіх». А якщо конкретніше, то наша реформа мала кілька етапів. Вона розпочалася не з центру, а з регіонів – із сіл. Селяни розуміли, що жити в таких злиднях далі неможливо. І що народні комуни, які були створені для впровадження комунізму на селі, себе давно вичерпали. Ідея була непоганою, але практика показала, що їх впровадження в голодному селі мало гнітючі наслідки. У містах тоді жилося майже так само, як і в провінціях.
У перші роки реформи селяни в кілька разів, через «не можу» почали збільшувати виробництво. І тоді їхню ідею побачили вже в Пекіні, де тодішній лідер Ден Сяо Пін розробив цілу економічну теорію реформи, адже без неї Китай би так і тупцював на місці.
Тоді ми не знали, куди йти і що будувати, але вже точно знали, що рухатися треба обов’язково. Адже проголошена ідея соціалізму не була чітко окреслена. Як можна було будувати соціалізм на голодних животах мільйонів людей?
Звісно, на перших порах майже ніхто не розумів теорій Сяо Піна. Але всі бачили на практиці, що зміни у виробництві відбулися. Ми не знали, що буде завтра, через рік, через десять. Але вірили, що все буде значно ліпше. Не одразу, але обов’язково буде. Недарма ж казав Сяо Пін, що реформу треба проводити так, ніби переходиш стрімку річку, мацаючи ногами дно.
Другий етап реформи. У Китаї не було жодної приватизації. Адже у нас була соціалістична країна. Час показав, що одразу змінювати країну не було сенсу. У перші роки економічної реформи ми не мали жодного приватного підприємця. Нині кількість їх мало не перевищує державний сектор. У нас трапляється навіть і таке, що держава сама вкладає кошти у бюджети приватних підприємств. Нині працю приватних і державних підприємців урівняно в Конституції країни.
Етап третій. Китайській владі вдалося створити такі закони, які не відлякували іноземних інвесторів, а навпаки, якомога більше їх заохочували. Вже понад п’ятнадцять років кожного підприємця, який вкладає іноземний долар в нашу економіку, ми «зустрічаємо на червоному килимі».
Щоправда, спочатку ми боялися інвестицій, але з часом побачили, що кожен цент не тільки підвищував добробут, а ще й збільшував виробництво. Вже торік за кількістю іноземних інвестицій ми наздогнали США! А це 53 мільярди 500 мільйонів доларів щорічного прибутку. Майже щороку ми відкриваємо офіси понад 40 тисячам іноземних компаній. Але, повірте, ваші слова про могутній Китай, поки ще є великим перебільшенням.
– Чому? Адже мало не щодня економічну та політичну силу Пекіна порівнюють із США, Японією та ЄС?
– Звісно, вже багато в чому ми випередили наших основних конкурентів. Крім інвестицій, можу навести приклад щодо виплавки сталі. У 1949 році ми виплавляли 400 тисяч тонн, і то лише завдяки іноземним поставкам. Минулого року ця цифра зросла до 220 мільйонів тонн. За показниками внутрішнього валового продукту ми вже шості у світі. Але є одне незначне «але». Якщо цю кількість поділити на кожного громадянина Китаю, вийде по 1000-1100 американських доларів. Про яку економічну могутність можна говорити. Хоча у деяких південних провінціях, таких як Шанхай, цей показник становить 5 тисяч. Я переконаний, що років через 40-50 ми досягнемо світового рівня.
– Нещодавно «Вечірній Київ» повідомляв про те, що майже всі китайські студенти, які отримують освіту в різних куточках світу, повертаються назад на батьківщину. Чи так це?
– Стосовно Штатів та Японії, це майже не так. Щодо України, де нині офіційно навчається понад 8 тисяч китайських студентів, ця інформація відповідає дійсності наполовину. Адже рівень українського добробуту для багатьох з них залишає бажати кращого. Тому, отримавши вищу освіту, частина з них повертається на батьківщину. Решта, що вже встигли обзавестися сім’ями, не спішить повертатися через проблему народонаселення.
– Тобто?
– Кожній китайській сім’ї законом дозволено мати лише одну дитину, через те що вже цього року кількість китайців зросте до мільярда триста мільйонів громадян. Та сім’я, яка має лише одну дитину, отримує від держави значні пільги та субсидії. Та ж, у якої двоє-троє, а то й більше дітей, навпаки, має відшкодовувати певні кошти державі.
– Як ваша країна врегульовує відносини з вашими основними зовнішніми конкурентами? Чи вдалося владнати конфлікт з Японією щодо архіпелагу Сенкаку?
– З американцями у нас відносини нормальні. Хоча і їх можна порівняти з зигзагом. Адже мало не щороку Держдепартамент США друкує цілі доповіді про стан свободи у Китаї, не помічаючи того факту, що вони самі мають такі ж проблеми у своїй країні.
«Тибетський» конфлікт з Індією перебуває на завершальній стадії – розв’язується за столом переговорів.
До Японії у нас є два питання. Як може японський прем’єр відвідувати, незважаючи на протести як і в самій Японії, так і у світі, храм, де поховані японські військові злочинці, які під час Другої світової війни знищили не одну сотню тисяч китайців? Ми також протестуємо проти агресії і привласнення отого маленького архіпелагу, який раніше повністю належав Китаю.
Однак, я гадаю, що це здебільшого скороминущі проблеми, адже Токіо та Вашинґтон наші найбільші торговельні партнери, товарообіг з якими доходить до мільярдних позначок.
– Як ви гадаєте, чи можна собі уявити у Києві китайський квартал, такий, приміром, як у Лондоні чи Нью-Йорку?
– У Києві нині функціонує чимало китайських ресторанчиків. Тому, гадаю, що з часом можна уявити і такий собі «Чайна– таун» у будь-якому районі вашої столиці.
– Чи подобається Вам Київ?
– У Києві я вже не вперше. Довелося тут побувати ще 1978-го року, коли відвідував приміські колгоспи. Ще з того часу мені впала в око ваша працьовитість та охайність. А нині Києву властиві всі риси цивілізованого європейського міста.