Мізерна дяка за криваві мозолі

Пенсійна реформа мало кого порадувала, бо ж більшість літніх людей як терпіли злидні, так і терплять їх. Ті нещасні 6 гривень з копійками, які держава додала їм до пенсії, – курям на сміх. А 74-річній киянці Надії Нестерівні Мамонтовій і того не дісталося: її пенсія із 150 гривень зменшилася на 2 гривні 20 копійок. Такий перерахунок зробили, зважаючи на її мізерний щомісячний фельдшерський заробіток у 90 рублів. У законі не взято до уваги те, що тридцять років жінка пропрацювала у туберкульозному диспансері, лікувала ув’язнених, які мали венеричні хвороби, піднімала цілину… На її долю випали такі випробування – хай Бог боронить!

Дев’ять місяців у пеклі

Коли Севастополь опинився в німецькій облозі, Надійці тільки-но виповнилося 10 років – закінчила третій клас. Батько – комісар військового крейсера – одразу пішов на передову, а мама з трьома дітками ховалася по бліндажах. Червонофлотці, які стримували натиск фашистів, ділилися з ними окрайцем хліба.

– Під час тих жахливих бомбардувань, – згадує Надія Нестерівна, – людей, що ховалися в бліндажах, засипало землею. Моряки двічі відкопували нас, витягували з того світу. На Куликовому полі я дістала перелом руки.

А одного разу наче з-під землі виросли перед ними два фріци з гранатами в руках. Щось грізно прошверготали й погнали усіх до ями. Заголосили матері, заплакали діти. Голосніше від усіх ридала Надія і, певно, розчулила фашиста, який змінив гнів на милість.

– Виходьте! – скомандував. – Я не буду вас убивати.

Дістав флягу, кружку і налив у неї води – простягнув дівчинці.

– Я й досі пам’ятаю його очі, – розповідає жінка. – Вони так пронизливо дивилися на мене з-під залізної каски. Звали того німця Гельмутом. Він подарував мені свою трофейну кружку, яку я зберігаю й донині – як спомин про своє обпалене дитинство.

Не було сенсу залишатися далі в місті – Севастополь перетворився на суцільну руїну, на вулицях – трупи. Мати з трьома дітьми вирушає до Києва, де жила її сестра. Крадькома в пітьмі дісталися залізниці, залізли у вагони, завантажені вугіллям, і рушили на захід. Та у П’ятихатках біженців виявили фашисти. І знову Бог заступився за страждальців.

«Нас двічі водили на розстріл»

Сестра Настя, яка мешкала неподалік Бабиного Яру, не впізнала нас, брудних обдертих.

– Залишайтеся, люди добрі, на ніч, знайду для вас місце, – казала, нічого не підозрюючи. – Зараз кандьору наварю, нагодую вас.

А потім як придивилася гарно – та в сльози. Добру душу мала і щедре серце. За це й розстріляли її німці, коли довідалися, що українка переховувала єврея, який вночі виповз із смертельної ями. Про Бабин Яр Надія Нестерівна знає не з книжок і розповідей очевидців. Він пройшов через її маленьке серце, як гострий кинжал.

– З Києва ми подалися до Ржищева, звідки були родом мама й тато, – продовжує свою розповідь. – Не встигли облаштуватися, як ступив на поріг хати чобіт німецького старости.

– Явилася сім’я комісара? – зухвало мовив, всміхаючись. – Збирайтеся, – і наставив на жінку з дітьми дуло автомата.
– Петре, схаменися, побійся Бога! – благала його жінка. – Ти ж дружив із моїм Нестером.

Даремними були вмовляння. Фашистський лакуза не хотів нічого слухати: своє робив, вислужувався перед загарбниками.
– Нас двічі водили на розстріл, – згадує Надія Нестерівна. – І двічі нас визволяли партизани.

Після війни Надя працювала на відбудові Києва, ввечері бігла на уроки до школи. На її маленьких долонях рясніли такі криваві мозолі, що важко було ручку тримати в пальцях. Але вчилася старанно. Закінчивши десятирічку, вступила до торговельного училища і згодом стала працювати продавцем.

Здрастуй, земле цілинна!

Покупці заходили до її крамниці з радістю, бо ж з-за прилавка до них завжди мило усміхалася вродлива дівчина. Зачастили сюди й хлопці, подекуди з квітами. У книгах відгуків – одні лиш подяки їй. Надя ніколи нікого не обважувала бодай на грам. І це, звісно, не могло подобатися завідуючій, яка вирішила виправити становище – підіслала до неї «професорку з обважування», мовляв, навчи це «зелене» дівчисько, як треба працювати. Та щедро почала ділитися досвідом: коли і як можна недоважити 10 грамів, коли – 100.

– Ви хочете, щоб я стала злодійкою? – обурилася Надя. – Як же я в очі людям дивитимуся? Не старайтеся – не крастиму, бо це не по совісті.

«Професорка» посміялася з неї і винесла вердикт: «Не може працювати в торгівлі». І слава Богу, бо з такими учителями чесна дівчина могла потрапити хіба що за ґрати.

– Зібрала я валізу й подалася на цілину, – зітхнувши, мовила Надія Нестерівна. – Їхала торгувати, а сіла на трактора, бо дуже подобалася мені тоді Паша Ангеліна, а надто ж – її комбінезон і хустина.

Закінчила успішно курси механізаторів і почала орати казахські перелоги. А в жнива працювала на комбайні. Беручка, працьовита дівчина не боялася труднощів. Це тепер вона з острахом згадує холодні, брудні намети (які пізніше далися взнаки – нирки болять і донині), а тоді переважала романтика, комсомольське завзяття.

– Якось я сіла на трактор, – згадує з усмішкою, – а він – ні з місця. Заглядала в мотор і так і сяк – дирчить, але не їде. Дістаю з кишені конспект, читаю і миттю бачу «помилку». Це хлопці постаралися – свічі переставили. Я поїхала, а вони повилазили із засідки й довго з мене реготали.

Неначе снігу в душу намело…

Через три роки Надя повернулася до Києва й вступила до медичного училища. Відтоді аж до виходу на пенсію не розлучалася з білим халатом. Лікувала від туберкульозу тяжкохворих в’язнів (деяким з них не дозволяли знімати наручників у туберкульозному диспансері). Часто страшнувато було заходити до таких пацієнтів у палату. Але ж вони передусім люди, страждають від нестерпного болю. П’ятнадцять років пропрацювала в такому оточенні. Має медаль ветерана праці, чимало грамот, подяк. І що з того?

– Хотіла було піти у той пенсійний фонд, – розповідає стиха, – щоб з’ясувати, чому мені нарахували таку мізерну пенсію. Та син відрадив, каже, що з голоду не помру, поки він має здоров’я й силу.

Але вдома не сидиться їй – влаштувалася консьєржем. Як-не-як – якусь добавку до пенсії має, може купити онукам по цукерці. Соромно за нашу державу, яка так обійшлася з цією мужньою, чесною Жінкою. Якби ж то вона одна така у нашій Україні…