Гостя з минулого літа

Одного зимового недільного  ранку, коли сім’я збиралася снідати, мої діти закричали з кухні: «Мамо! Сонечко! У нас живе сонечко!»

Я не звернула на ті слова особливої уваги, бо подумала, напевно на стіні чи підлозі виграє сонячний зайчик.  Тоді стояла морозна ясна погода. Тільки коли  зайшла до кухні,  зрозуміла, чому так раділи діти: по скатертині повзла  маленька  червона у чорну цяточку комашка.

«Звідкіля воно взялося взимку?» – дивувались і ми, дорослі. Мабуть,  ще восени залетіло до квартири та й спало десь у теплій шпаринці, а сонячне проміння  його розбудило. Проте до весни, справжнього тепла, залишалося  більше місяця. Ми вирішили вберегти маленьку гостю з минулого літа. Старший син узяв комаху на кінчик пальця, підніс угору, вона злетіла і зникла десь за шафою. Ми вже було й забули про цей дивний випадок, як сонечко десь за тиждень з’явилося знову й сіло на подушку, коли  я стелила дітям постіль. Аби ненароком не роздавити комаху, син відніс її на кухню й вона знову кудись залетіла.

Крапчасте сонечко жило у нашій квартирі більше місяця. Час від часу воно з’являлось то на стіні, то на підвіконні, то на люстрі. Ми звикли до нього так, як звикають до кота чи собаки, і вважали майже членом сім’ї. «А хто бачив сьогодні наше сонечко?» – частенько питали ми одне в одного.

Настала весна і крилата квартирантка зникла. Тепер діти, побачивши десь на гілці чи траві  червонокрилу комаху, придивляються: чи не  наша? І рахують крапинки. У нашого сонечка  їх було дві... Ви не зустрічали?