Цього не забути ніколи

11 квітня відзначають Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів. У зв’язку з тим, що цей день припав на Великдень, столичний мер видав розпорядження про відзначення його кількома днями пізніше – 14 квітня.

Спочатку керівництво міста та районів разом із екс-в’язнями концтаборів поклали квіти до пам’ятного знаку на місці Сирецького концтабору (на розі вулиць Т. Шамрила та Ризької), а потім відвідали пам’ятник загиблим у Бабиному Яру. У заходах узяв участь перший заступник голови КМДА Валерій Борисов.

...Михайла Степановича Буду загнали на примусові роботи до Німеччини. Там він допоміг кільком нашим військовополоненим, через що потрапив спочатку до в’язниці, а потім до концтабору. На його віку був не один концтабір – в Освенцімі Михайло пробув 10 місяців, у Маутхаузені лише місяць, а у Евеніху продовжувались «радощі табірного життя» аж півтора року. «Головне, щоб це більше не повторилося», – резюмував Михайло Степанович, приховуючи скупу чоловічу сльозу.

А от два літні чоловіки відбували ув’язнення у єврейському гетто в селі Печера (його іноді називають Печора), що неподалік Тульчина у Вінницькій області. Гетто прозвали «Мертвою петлею», куди звозили людей із усієї України. Там випробовували в’язнів різними щепленнями, ставили всілякі експерименти. Але найстрашнішим був голод – він забрав 63 тисячі життів. Дев’ятирічний Аркадій Ісакович Кріштейн разом із батьками потрапив у «Мертву петлю» 7 грудня 1941 року (а гетто започаткувало свою роботу тижнем раніше). Аркадію поталанило втекти 1943 року.

А от Михайло Васильович Гут, потрапивши 5-річним хлопчиком до «Мертвої петлі» разом із мамою і двома сестрами, відсидів там «від дзвінка до дзвінка» (від 7 грудня 1941-го і аж до 14 березня 1944 року). За цей час Небо тричі рятувало його від смерті: останньої миті наказ про страту відмінили. Другого разу (у грудні 1943-го або в січні 1944-го року) історія повторилася. «У березні 1944 року нас втретє вивели на розстріл, але наближення радянських військ змусило окупантів знову скасувати наказ. Яма так і залишилася не засипаною. І от коли я приїжджаю до Печери, то завжди підходжу до неї…», – згадує пан Михайло.