ВІТАЛІЙ МАЛАХОВ: «Людина хоче побачити на сцені сюжети з життя»
Віталій Малахов – художній керівник, режисер Київського драматичного Театру на Подолі. У спілкуванні – товариський і відвертий, у роботі – різноплановий. Його «Отелло» в театрі імені І.Франка не можна порівняти з комедією – водевілем травестійно-бурлескного плану, як-от «Фараони». А виставу «Дядя Ваня» за Чеховим театральні критики одноголосно назвали кращою в сезоні. Вона виборола столичну премію «Київська Пектораль» у кількох номінаціях – за режисерське рішення, чоловічу роль (Сергій Бойко у ролі Астрова), кращий акторський дебют (Олена Свирська у ролі Соні).
Отже, кілька запитань майстру...
– Віталію Юхимовичу, абстрагуючись від того, що ви перемогли у найбільшій кількості номінацій на «Київській Пекторалі», як ставитеся до подібних премій?
– Якщо їх мені дають, – добре! (сміється. – О.В.). А якщо серйозно, вважаю, що ті, хто говорить про негативне ставлення до столичної премії або намагається усіх переконати, що не прагне її одержати, кокетують. Отримати «Київську Пектораль» хоче кожен. І добре, що є до чого прагнути. Театральних премій має бути більше: хотілося брати участь у конкурсі і, приміром, за якийсь «прорив» у театральному мистецтві, авангардність... От Сергій Васильєв і Олег Вергеліс хочуть запровадити нову театральну премію. Безумовно, така вона має велике значення для акторів, для їхнього зростання. Наприклад, Олена Свирська, яка виконує у виставі «Дядя Ваня» роль Соні, спочатку працювала в Театрі на Подолі на умовах разової оплати. Після того, як отримала «Пектораль» за кращий акторський дебют, стала повноцінним членом трупи. Якщо б такі нагороди ще й супроводжувалися фінансовою підтримкою митців, з’явився б стимул працювати ще краще...
– Якщо говорити про «прориви» (так іноді називають «Дядю Ваню»), чи не могли б і ви виділити подібні знакові творчі знахідки в інших театрах?
– Цікавих вистав було дуже багато. Якраз за день до Міжнародного дня театру я був на капуснику в театрі імені Лесі Українки, в якому брали участь молоді режисери й актори. Це було щось неймовірне! Я навіть думаю співпрацювати з цими молодими людьми. Своєрідною, оригінальною була ідея постановки в театрі імені Івана Франка вистави за Сковородою «Буквар миру». Приємно вразила камерна вистава «Батько», теж у театрі імені Франка. Взагалі, камерні вистави – це досить специфічні, потрібні глядачеві речі. Мюзикл «Ех, мушкетери!» у франківців – теж яскрава постановка, незважаючи на те, що неоднозначно ставлюсь до подібної драматургії. Але появу в київському театрі мюзиклу тільки вітаю. Й сам хотів би зробити щось подібне.
– Як ставитеся до поняття «свій актор», що побутує в акторсько-режисерському колі? Чи важливо для вас, наприклад, те, з акторами якої трупи працюєте, – театру на Подолі чи театру імені Івана Франка?
– Це, безперечно, має значення для будь-якого режисера. Проте насамперед такі моменти більше залежать від самих акторів: з одними мені працювати легше, з іншими – значно складніше. Я, наприклад, легше співпрацюю з акторами театру на Подолі, хоча дуже люблю ставити вистави з франківцями Богданом Бенюком та Анатолієм Хостікоєвим. Це справжні майстри.
– Ваші вистави досить різноманітні за жанром. Чи є жанр, у рамках якого відчуваєте себе як режисер найкраще?
– Ні, жанром себе не обмежую. Наприклад, у «Дяді Вані» не може бути продовження, – ця вистава не може жити в мені й далі. Тепер треба поставити щось бадьоре, з іншою енергетикою.
– До речі, щодо «Дяді Вані»... Поява в одному театральному сезоні одразу двох рішень однієї п’єси у театрі на Подолі і в Молодому театрі – момент тенденційний?
– Мені навіть важко це пояснити. Я мав на меті поставити зовсім іншу виставу з В. Кузнєцовим. Мені ж порадили: є п’єса Чехова на ту ж саму тему. Взагалі, для мене робота над цією п’єсою не мала якогось сакрального значення. Звичайно, я бачу, що представники суспільства, зображені Чеховим, – серед нас. Прикладом є й мої батьки. У мене під час постановки були суперечки з акторами. Для мене Дядя Ваня – це людина, яка згубила своє життя й життя Соні, і я намагався це довести.
– Існує багато сценічних варіантів п’єси. Ваш є «чеховським»...
– Так, я ставив про життя, ставив передусім історію. Чому глядач пішов, повірив? Можливо, для нього ця історія про взаємини людей стала близькою. Можна вигадувати все, що завгодно, але чи варто перетворювати театр на лабораторію для експериментів? Людина йде до театру й хоче побачити на сцені сюжет із життя, а я ставлю насамперед для пересічного глядача.