«Вундеркіндам» і «важким» дітям тут однаково добре
Іванко Черевко разом із однолітками пішов до першого класу і деякий час намагався слухати, що каже вчителька. Але дуже скоро занудьгував і по-своєму, по-дитячому, запротестував: малював під час уроків, читав «дорослі» книжки й сидів під партою. Випробувавши традиційні методи впливу, – вмовляння, зауваження – шкільні педагоги покликали на допомогу фахівців-психологів. Отоді й з’ясувалося, що хлопчина має геніальні розум, мислення, логіку й пам’ять, а показник його інтелекту «зашкалює» за 120. У сім років його привели до створеної 1997 року Школи екстернів, аналогів якої нема ні в Україні, ні в найближчому зарубіжжі. В одинадцять Іванко блискуче опанував шкільну програму й того ж року вступив на еколого-біологічний факультет Києво-Могилянської академії. Окрім навчання в школі хлопчина написав книжку «Мои 10», опанував курс історії релігії, став дійсним членом Малої академії наук і студентом Відкритого університету.
Наодинці з дитиною
Директор Школи екстернів, відмінник освіти Людмила Іванова та її заступник із навчально-виховної роботи, старший учитель Тетяна Зима розповіли, що неординарних учнівських доль у їхній школі – більшість.
А передувала створенню цього закладу нелегка наукова й організаційна праця. Аби вивчити потреби в індивідуальній формі навчання школярів, уже згадувана Тетяна Зима, доцент кафедри зарубіжної літератури Педуніверситету імені Драгоманова Олена Костюк, учителька початкових класів Анна Кулагіна, викладач Педуніверситету імені Драгоманова Лариса Данилова і кандидат філософських наук, директор єдиної на тоді в Києві школи для хворих на дитячий церебральний параліч «Надія» Георгій Поляков за допомоги і сприяння педагога Віри Падалко та психологів Наталі Бастун і Лариси Пінчукової створили Асоціацію індивідуального навчання та виховання. Першим прогресивним її кроком була програма Школи гувернерів (МП «Бізнес-консультант «Школа гувернерів»), де вчорашні безробітні чоловіки й жінки за кошти районних центрів зайнятості навчаються професійно виховувати дітей удома. Цей заклад успішно працює й донині.
І хоча при кожному столичному районному управлінні освіти були екстернати, Асоціація втілила в життя давній задум Бориса Жебровського і створила Школу екстернів. Очолити її запропонували Людмилі Івановій, котра тоді доглядала маленьку доню, 10 років пропрацювавши на кафедрі стилістики української мови в Педуніверситеті імені Драгоманова. Ідея Людмилі Василівні сподобалася. Голосіївське управління освіти надало двадцятиметрову кімнату в 241-му ліцеї, де водночас дітей консультували троє-четверо вчителів і психолог. Робота закипіла. Невдовзі з’ясувалося, що бажаючих набагато більше, ніж очікувалося.
1998-го школа успішно видала атестати зрілості 17 випускникам. Невдовзі голова Московського району, нині народний депутат України Валерій Асадчев запропонував Школі екстернів приміщення дитсадка, де вони працюють донині. «Ми були такі щасливі, – згадує Людмила Василівна, – власноруч робили ремонт: фарбували, клеїли шпалери. Мали, нарешті, змогу поспілкуватися з дитиною наодинці». 2002-го Школа екстернів офіційно здобула статус міської, хоча й доти нікому з киян у навчанні не відмовляли. Зараз тут навчається 467 учнів. Приміщення вже замале, але колектив не ремствує, втішаючись тим, що робить потрібну й унікальну справу, і у школи є майбутнє.
Від «зірок» цирку до недовчених бізнесменів
Почалося все із класів підвищеної індивідуальної уваги до дітей, котрі не можуть щодня відвідувати школу, бо професійно займаються спортом чи мистецтвом. Тут навчаються, зокрема, стипендіатка Міжнародного благодійного фонду Святої Марії, Людина року-2003, балерина Христина Шишпор, син директорки, п’ятнадцятирічний боксер Роман, десятеро дітей із Академії танцю, дванадцятеро – із ансамблю імені Вірського. Якщо побачите в цирку юних акробатів, котрі безстрашно злітають під склепіння, змушуючи завмирати серця глядачів, – знайте, вони теж навчаються у Школі екстернів. 2002 року її закінчила в Україні тенісистка Марія Коритцева.
– Дітей дипломатів, консулів і тих, хто з інших причин тимчасово виїздить за кордон, вважаю для нашої системи освіти втраченими, – каже Людмила Іванова. – Вони повертаються додому п’ятикласниками, якими й від’їздили, бо консульські школи є не скрізь. 21-річний Дмитро дев’ять років тому поїхав до США з батьком, відомим онкологом, закінчив там середній медичний заклад, навіть успішно практикував. Повернувшись до Києва, прийшов до нашої школи геть зневіреним, готовим їхати назад, хоча мріяв залишитися вдома: до вищого навчального закладу не приймали, бо не мав атестата; на роботу – бо посвідчення медика не було українським; у військкоматі його обізвали зрадником, бо не служив у війську; з пропискою також виникли проблеми. Однак за два місяці успішно здолав у нас програму дев’яти класів і вступив до медичного училища. Інший хлопчина теж виїхав до Австрії п’ятикласником, навчався в тамтешній школі, але для вступу до київського ВНЗ потрібен був український атестат. Вивчив історію, георгафію, мову й літературу України за програмою середньої школи – і тепер усе гаразд.
Школа екстернів плодотворно співпрацює з Міністерством закордонних справ – видає методичні рекомендації та електронні версії підручників, контрольні роботи. З далеких країв до школи надсилають виконані завдання, вчителі їх перевіряють і відсилають свої зауваження та побажання. Та це, на жаль, – на рівні хобі, бо про справжню дистанційну освіту директорка і педагоги поки що лише мріють.
Наймолодшому учневі – 5 років, вступив сюди у 4 роки 8 місяців. Найстаршому, батькові двох дітей – 35. Чимало й бізнесменів, які приходять із дев’ятикласною освітою. Є хворі на дитячий церебральний параліч зі збереженим інтелектом, на діабет, із поганим зором та заїкуванням. Мають і 35-річного учня, котрий 10 років був паралізованим, а, вставши на ноги, забажав продовжити освіту й прийшов у п’ятий клас. «Вклоняємося перед подвигом цієї людини, всіляко допомагаємо, – каже директорка, – і пишаємося тим, що вдалося зробити. Навчаються тут і діти міністрів та народних депутатів, але поводяться навдивовижу скромно, й ні вони, ні «важкі» підлітки ніколи не кепкують із дітей з фізичними вадами. Нам удається навчити своїх учнів, що на розуміння й повагу має право розраховувати кожен, – каже Людмила Іванова. Десь у селі осиротів 16-річний хлопчина. З відчаю навіть мав намір вкоротити собі віку. Киянка, яка гостювала в родичів неподалік, забрала його до Києва, самотужки навчила читати й писати, влаштувала на роботу. Упродовж двох років хлопця навчали її друзі. Дізнавшись про Школу екстернів, жінка привела його до нас. У 18 він розпочав навчання з п’ятого класу, не пропускає жодної консультації і дуже пишається своїми здобутками».
І швидка допомога, і реанімація
Педагоги й психологи Школи екстернів здебільшого відвойовують у лихої долі чи не кожного учня. «Хронічного мандрівника» Андрія, коли вже батьки виснажилися й зневірилися, умовляли всім колективом – і психолог Наталя Бастун з ним працювала. На випускному вечорі його тато сказав: «Хтось назвав Школу екстернів швидкою педагогічною допомогою, але для нашої родини вона була реанімацією». Андрій тепер працює менеджером і залюбки приходить до школи з квітами – на свята й просто так.
Нині вже студент Києво-Могилянської академії Олександр прийшов до Школи екстернів у 21 рік, заявивши, що ніде не навчався. Нічого про себе не розповідав – сказав лише, що сирота. Настільки прагнув кращої долі, що домігся в Міносвіти дозволу на навчання тут, не маючи ні житла, ні прописки, ні підтримки. Доки навчався в школі, працював консьєржем, аби було де сидіти за підручниками. Був таким гордим і вразливим, що директорка наказала: «Геть співчуття! Ставте йому лише заслужені оцінки». Зараз мешкає в гуртожитку, але часом приходить у гості на чай до Тетяни Зими. Його вважають легендою школи й радіють, коли звертається по допомогу й пораду.
Не дитина підлаштовується під школу, а навпаки
Якою райською музикою видався б девіз цього закладу тисячам батьків, чиїх дітей у школах перекроювали, переінакшували, затуркували з огляду на якісь інструкції, поганий настрій учителів чи авторитарну психологію. Скільки розчарованих у житті породили такі підходи до навчання та виховання! У Школі ж екстернів три форми навчання. Заочна, коли юні артисти, спортсмени чи не дуже здорові діти відвідують заняття в класах по 12 учнів тричі на тиждень; індивідуальна – для дітей із проблемами здоров’я й тих, хто може опанувати програму дуже швидко; і екстернат – коли діти (й дорослі!) самостійно готуються і складають заліки й іспити.
Недарма екстерни починають навчання у жовтні, коли святкують День небайдужої людини. На настановчих сесіях, котрі передують навчанню, учням і батькам видають літературу, залікові книжки й рекомендації та розповідають про правила навчання: підготувався – записуєшся на консультацію. Про те, що за чимале навантаження вчителеві, який навчає екстернів, не заплатять і копійчини, якщо учень на консультацію не прийде (аж 5 гривень 73 копійки платять лише за неї) нікому не кажуть. Непомітною зовні може видатися й титанічна праця психолога Олени Молевої, від якої залежить правильність вибору форм і виду навчання, також те, який саме педагог найбільше підійде певному учневі, і 18 педагогів – разом із директоркою і двома заступницями. Учнів – 467: 60 заочників, 10 індивідуалів і 397 екстернів. Нема тут посад класних керівників і медичних сестер – вчителі-предметники все роблять самі.
Нинішні рамки їм затісні
Людмила Іванова сказала, що начальник Головного управління освіти Києва Борис Жебровський особисто цікавиться потребами Школи екстернів. Також подякувала Київському міському голові Олександру Омельченку за подаровані комп’ютер та іншу оргтехніку. Водночас статус міської школи означає твердий, незмінний бюджет, на який не впливають зміни цін. Хоча приміщення цього унікального закладу чисте, охайне й прикрашене творчими доробками учнів, не можна не помітити більш ніж скромного ремонту в кабінеті директорки й браку навчальних приміщень. За час нашої розмови у завуча Тетяни Зими двічі брали ключ від кабінету для проведення консультацій. Фахівці школи давно твердять про необхідність створення у столиці структури для незалежної експертизи знань учнів, але поки що зовсім безплатно роблять це самі. Зрозуміло, як нелегко їм доводиться, коли батьки чи дідусі-бабусі приводять до них уявного вундеркінда й вимагають негайно прийняти. Викладачі й психолог тестують дитину й терпляче пояснюють батькам, що їй у початковій школі ще вчитися і вчитися. Від початку року у прийомі відмовили вже 1200 учням – і з об’єктивних причин, і через брак навчальних приміщень. Тим більше, що в усіх ра-йонах є екстернат.Дуже серйозною перешкодою у розвитку індивідуального навчання вважає Людмила Василівна відсутність такої спеціалізації у вищих педагогічних навчальних закладах. Тому такою вчасною й цінною була допомога столичного Педуніверситету імені Грінченка, де 12 викладачів навчалися нинішнього року на курсах підвищення кваліфікації за індивідуальною програмою.
Телефонують з усієї України, цікавляться досвідом, але, дізнавшись, зокрема, що кожен учитель має за літо самотужки підготувати десятки варіантів семестрових, підсумкових та атестаційних контрольних робіт, аби методично забезпечити навчання екстернів, відступають, визнаючи, що таке під силу лише команді однодумців-ентузіастів, яких підтримує керівництво і влада.