Метаморфози повоєнної Німеччини, або День Покаяння

Економічне становище Німеччини вивищилося за останні п’ятдесят років на небачену висоту. До країни приїздять у пошуках роботи не лишень білоруси, поляки та українці. Серед найманих робітників, «ауслендерів», – багато росіян, французів і навіть  англійців... А це саме ті народи, які перемогли в останній світовій війні. Чому ж так дивно обернулися події? Що це за примхи історії?

Молитва і Гітлер у школі

Мені якось довелося зустрітися з дияконом однієї з німецьких церков. І він висловив тоді в розмові доволі цікаву версію такого розвитку подій у післявоєнній Європі. Розмовляли ми в домі цього диякона, у Бремені. Потрапив  я до нього випадково. Хоча й  не зовсім… Перед поїздкою до Німеччини бувалі мандрівники радили:  коли потрапиш до чужого міста і не матимеш де переночувати, – йди до будь-якої церкви.  А їх у Бремені чимало. Переважно традиційні лютеранські – тобто майже наші греко-католицькі на вигляд і за обрядом, тільки священики одягаються в середньовічний одяг, схожий на костюм барона Мюнхгаузена.

Отож, диякон Альфред Шмідт запросив мене до себе. Він, виявилося, розмовляв російською – був із російських німців, приїхав сюди з Таджикистану наприкінці 80-х...

– Є в німецькому календарі один день. Він вартує, безумовно, половини всіх інших, –  розповів мені диякон, а було вже запівніч – ми засиділися. – Називають його тут Днем Покаяння. Чи сніг, чи дощ, кожен німець цього дня йде до  єврейського кладовища, до церкви, до могил іноземних солдатів або схиляє коліна в себе вдома і приносить молитви покаяння за  зло, заподіяне предками майже всім народам Європи. Від канцлера до безробітного –  цього дня  піст із повним утриманням від їжі та молитва покаяння.

«Така одностайність німців вражає», – подумав я тоді й попросив Аліка, (так він сказав себе називати) трішки заглибитися в тему.

– Мабуть, то не примхи та й, найімовірніше, не випадковість, – сказав він. – Неабияке місце в сьогоденні Німеччини  посідає саме цей дивний День Покаяння. Є таке пояснення: вони звернулися до Вищої Справедливості, а знайшли Бога, що милує смиренних. «Журіться, сумуйте та плачте! Хай обернеться сміх у плач, а радість у сум! Упокоріться перед Господнім лицем – і Він вас підійме!» Так написано в Посланні Святого Якова.

Я записав цей вислів до блокнота. Біблії не заперечиш, вона, як завжди, має рацію.

– Усе ж у Німеччині не всі полишили старе, – наважився я дискутувати зі священнослужителем. – Банди бритоголових із жахливими свастиками на рукавах та з коричневою кров’ю в жилах часто нагадують про себе «поодинокими вигуками».
–  Так, усе це трапляється, але, за статистикою,  має епізодичний характер, – відповів Алік Шмідт. – Майже в кожному місті можна побачити плакати з вимогливим гаслом: «Nazi raus!», себто «Геть нацистів!» Більшість німців усвідомлює безумство фашистської ідеології, а головне – при владі тут розумні люди. Утім, гітлерівський «Mеin Kampf» викладають у загальноосвітній школі. Хоча і маючи на  меті показати всю його гнилу сутність, але все ж…

Звідки береться «гуманітарна допомога»?

Так, щодо економічного розвитку, то Німеччина випередила більшість країн Європи. Нацизму сяк-так  дає раду. Та й всі інші «хвости» підтягнула. Тепер вона пристойніше, без сумнівів, виглядає за своїх переможців у найстрашнішій війні XX століття. Німеччина нагадує гігантський механізм, де кожна деталь працює на повну потужність.

Розкішні автомобілі та комфортабельне житло, можливість подорожувати по всьому світу на рівні вищого класу, відмінне харчування за найдоступнішими цінами – це плоди як працьовитості, так і мудрої економічної політики держави. І це за високих податків й тарифів на послуги. Часто на вулицях міст можна бачити викинуті цілі мебельні гарнітури, мішки з уживаним одягом та різну всячину. Зранку все це спеціальна служба вивозить до сміттєвих крематоріїв, де те «добро» спалюють, мов сухе листя(!). Це не фантастика. А німецька реальність.

Зате ночами в таких звалищах «розкошують» бідні іноземці. Однак одяг  підбирає інша служба – Deutsche Rote Kreuz
(Німецький Червоний Хрест). Потім «урятовані» речі з’являються в багатьох країнах як Європи, так і Африки, Азії, навіть Латинської Америки під назвою «гуманітарна допомога». Оті секонд-хенди не новина й для України. У наших західних областях ті речі часом називають «фашистським шматтям».

Усім відомо про німецький порядок, німецьку пунктуальність, німецьку дисципліну, але про німецькі дороги (автобани) таки  казки розповідають. І це невипадково. Тут один автомобіль припадає, в середньому, на двох осіб і ця тенденція продовжує зростати. Затори в час пік часто на довгий час блокують рух на автошляхах.  Однак таке неекологічне видовище трапляється лише поблизу великих міст.  Нині автотранспорт здійснює понад половину всіх вантажоперевезень, що дуже шкідливо для довкілля. Федеральна влада намагається якось зарадити цьому, що нелегко в такій автомобільній країні, як Німеччина. Ці проблеми тепер уже близькі й киянам,  непокоять і київське начальство.

Що найбільше вражає в цій країні, так  це свобода. Вона не така, як на Дикому Заході, цебто в США, і не така, як на Дикому Сході – на просторах Євразії. А щось середнє. Це трубачі та гітаристи в місячні ночі в тихих кварталах; ліниві вітрильники на темно-зеленому полі Північного моря; карикатура на канцлера в повний зріст на опорах мосту...

Але водночас – поділ на приватні ділянки кожного клаптика землі, лісу, берега річки. Здається, що ніде присісти, відпочити, скупатися! Та це лише здається. Адже присісти  можна лиш у спеціально відведеному місці; перепочити – на паркінгу або вдома; скупатися – тільки на обладнаному пляжі; дорогу перейти – лише по «зебрі»; на велосипеді покататися – тільки  велодоріжкою; ловити рибу – там, де дозволено; ночувати – тільки в готелі і т.ін., і т.ін. Одне слово, – за правилами. Якщо не звик до порядку і дисципліни – до Німеччини не потикайся.

Секрет зняття прокляття

Заможніше  від німців у Європі не живуть навіть англійці, які їх перемогли в тій війні. Навіть, приміром, до Бремена на роботу приїздить чимало людей з Великої Британії. Священик Альфред Шмідт їх зустрічає щодня.

Де ж, усе-таки, німці відкопали секрет зняття прокляття? У зв’язку з цим  і  пригадався пан Осмар – літній кондуктор  потяга, з яким я розговорився, їдучи з Гамбурга до Бремена. Він назвався тоді фрізом. Цей «залізничний вовк» якраз напередодні згадуваного Дня Покаяння сказав мені, що вони, фрізи, не дотримуються того Дня Покаяння, бо нічого спільного не мали з нацистською ідеологією. «Отож, ось він, той секрет!» – ледве  не вигукнув я на всю хату Альфреда Шмідта, тиху і сонну. Аж вискочив з-за столу.

– У Писанні сказано, –  вхопив диякон мене за рукав і посадив на місце, – що той, хто благословляє насіння Авраамове, буде благословенним. А той, хто проклинає його, – буде проклятий. Але нам дана благодать – можливість покаятися в ім’я Спасителя Ісуса Христа. Ми християни.

Адже й ми, німці, були покарані за свої злочини – нас розділили навпіл між двома різними ідеологіями; їхню столицю розрізали високою стіною; заборонили мати власні Збройні сили. Якраз те все ми отримали, чого намагалися позбутися чи не кілька сотень літ. Однак що зробив канцлер? Оголосив День Покаяння за зло, заподіяне народам Європи. Це було наприкінці 40-х років XX століття. А за сорок років (і це так по-біблійному) Німеччина об’єдналася. Та об’єдналася не в бідності. Бо з кожним Днем Покаяння їм відсипалася міра добробуту. І тепер їхні переможці не надивуються, як німакам удалося обійти всіх і знову стати лідерами.

Поміркуймо ж про нас, українців. Наші люди живуть у бідності та, пробачте, невігластві. І не знають, як з того вилізти. Ми навіть мову втрачаємо і, як прокляті, не збагнемо, «що в цьому поганого». Скільки німцеві не пояснюй, він не зрозуміє, як можна таку втрату вважати не втратою...

Мабуть, і нам, українцям, потрібен «канцлер». І не тільки нам – на величезних пострадянських теренах, уражених вірусом ненависті. Такий «канцлер», котрий, як той німецький, щороку ставав би на коліна й просив у Вседержителя прощення за попередні покоління. Якого народ послухався б і дотримувався би цього дня посту на знак змирення з Божими настановами. У нас має бути свій День Покаяння, якому повсякчас має передувати праця, й праця в поті чола. Тільки тоді ми, небораки, отримаємо шанс стартувати на своїй сорокарічній дистанції.