Пом’янемо Тараса Процюка

Минув рік, як «інфікатори демократії» забили в Багдаді українського журналіста Тараса Процюка. Жодних вибачень, зрозумілих пояснень, не кажучи вже про матеріальну компенсацію, ми не дочекалися. Ніби так і має бути! «Не має так бути!» – наполягали ті, хто зібрався перед американською амбасадою учора близько полудня. Але ніхто їх не слухав – жоден «дядько Сем» навіть з-за фіранки не визирнув – що то за люди метушаться під парканом...

А саме з приводу роковин загибелі нашого брата в багдадському готелі «Палестина» біля американського посольства зібралися представники громадських організацій України. Їх було так мало, аж жаль у душу закрався. Виявляється, усім наплювати на відстоювання честі нації перед заморськими вбивцями. Тільки щойно звільнені хлопці з УНА-УНСО ніяк не здаються. Цікаво, а коли б ми котрогось янкі ненароком «замочили», вони б «докопувалися» за тую компенсацію, чи одразу б гахнули по майдану Незалежності або по Банковій ракетою якоїсь там дальності?

– Ми не можемо допустити, щоб у Вашинґтоні гадали, буцімто нас, українців, можна вбивати і не боятися судових стягнень! – сказав представник цієї організації пан Ігор Мазур. – Пікетувальники нічого нині не вимагають, вони тільки нагадують, що ще пам’ятають. І хоча особисто ми тоді були за ґратами, нині ми тут. Чому ж нема тих, хто вважає себе захисниками права в Україні?

Звісно, ніхто бити вікна в посольстві не збирався. На який біс нам поголос напередодні виборів! Просто постояли, помовчали, свічки запалили, міліціонерам повсміхалися. А що ми ще можемо? Наразі можемо тільки свічки на бордюрчиках засвічувати.
Сподіваємося, що ці вогники не лишень у пам’ять про брата Тараса. Сподіваємося, вони і нас, смертних, убережуть. А на що нам ще сподіватися? На вибори, може?.. Давайте-но не будемо наївними, і спокійно, без зойків, без претензій, без голосінь тихесенько відходитимемо у кращий світ. Хто як – хто через Таращу, а хто через Багдад…