Богдан Бенюк: «Тварини розуміють українську…»

Улюбленець відомого артиста Богдана Бенюка американський кокер-спаніель Буньо зник близько двох років тому, але він назавжди залишився в пам’яті своїх господарів. «Він був розумним собакою, інколи навіть здавалося, що от-от заговорить, – згадує Богдан Михайлович. – За вісім років Буньо став справжнім членом родини». Сім’я Бенюка довго не могла повірити в те, що їх Буньо не повернеться. Шукали на вулицях, у підвалах та притулках, давали оголошення, словом, робили все, щоб знайти чотириногого улюбленця. Але всі ці пошуки були марними. Незнайомих пес завжди уникав, тому за кимось піти не міг. Хіба що силоміць забрали, але Богдан Бенюк відчуває, що його улюбленець просто захворів і пішов помирати. Хоча стан здоров’я собаки на той час був задовільним.

Насуплений бичок за пазухою

До родини Бенюків американський кокер потрапив випадково. У знайомого була собака, у якої ось-ось мали з’явитися цуценята. І Богдан Михайлович одного разу пообіцяв узяти одне. Через певний час обіцянку довелося виконувати.

У дитинстві Богдан Михайлович мав собаку. Але в селі на Івано-Франківщині, звідки родом артист, тварини жили на подвір’ї і до хати навіть заходити не мали права. Тому, несучи пухнастий клубочок за пазухою, чоловік навіть не уявляв, як житиме з твариною під одним дахом. Але песик швидко зумів завоювати любов господарів, особливо пана Богдана, який не без його впливу змінив свої погляди на місце утримання чотириногих. Артист став для Буньо швидше товаришем, аніж господарем. Кличку, якою на Івано-Франківщині називають упертих бичків, кокер отримав на честь свого сільського безпородного родича, що ніс свою собачу службу на бабусиному обійсті. Тамтешній Буньо дуже боявся гулу надзвукових літаків і, зачувши його, завжди ховався під ліжко. До речі, оригінальна кличка швидко набрала популярності, тепер нею нерідко кличуть собак і в столиці.

 Улюбленцеві дозволялося все, навіть спати у ліжку господарів. Щоправда, тривало це до тих пір, поки у подружжя Бенюків не народився син Богдан.

До речі, у паспорті собаку записали Бенюк Буньо Богданович. То чим же він не член родини?!

Пилосос-мандрівник

Буньо ніколи не залишали одного. У відрядженнях, на відпочинку він завжди і всюди супроводжував господарів. Разом з ними об’їздив усю Україну. Дуже полюбляв їздити в автомобілі, висунувши морду з вікна, задоволено вдихав повітря. Але одна собача риса таки не подобалася господарям. Улюбленець був справжнім пилососом, збирав на себе увесь бруд. Було вийде на двір такий чистенький, знайде найсмердючішу багнюку і обов’язково виваляється в ній. «А купатися ж, ой, як не любив, – розповідає господар, – іноді доводилося всією родиною силоміць тягнути його до ванни».

Театральними здібностями американський кокер-спаніель не відзначався. Але той, хто не пропускає жодної вистави за участю Богдана Бенюка, не міг не помітити невеличкої «ролі» чотириногого улюбленця актора. На початку комедії «Швейк» головний герой вдає, що грається з песиком за кличкою Буньо. Цілий монолог присвячує артист собаці. І хоча Швейк удавано водить на мотузці собаку по сцені, глядачеві й справді здається, що чотириногий поруч з актором. «На сцені мені ввижається Буньо, якого я люблю, – розповідає Богдан Бенюк. – І ці мої почуття передаються глядачам».

Завів би й слона…

Після зникнення Буньо родина Бенюків спочатку вирішила тварин не заводити. Але якось знайома лікарка принесла сіреньке кошенятко. Назвали нового мешканця Сіроманцем. Богдан Михайлович сказав знайомій, що, навіть якби вона принесла слоненя, його б теж взяли з поваги до неї.

Котові, звичайно, не вдалося замінити Буньо, бо він таки не собака. «Сіроманець немов глухонімий, – говорить господар. – Ходить поважно, любить поніжитись на руках у сина. Однак ми його теж любимо. А пес здаля чув наші голоси, зустрічав радісним гавканням».

За котом цікаво спостерігати. Понад сім місяців він не виходив з квартири, а коли перший раз його винесли у двір, підняв хвіст трубою, наче білка, ходив, розглядався на всі боки, бігав, словом, ніяк не міг угамуватися. Тепер щоразу, коли господарі збираються виходити з дому, він також проситься на прогулянку. Як і Буньо, дуже любить їздити в автомобілі. «У мене всі тварини завзяті водії», – жартує пан Богдан.

Спочатку господарі не знали, як привчити кота ходити в туалет, але варто було поставити коробку з піском, як він сам здогадався про її призначення. «Певно, кіт розуміє українську мову, адже він чув наші розмови», – серйозно говорить Богдан Михайлович.

Заводити іншого собаку Бенюки не збиралися, але синові цього дуже хочеться і в найближчому майбутньому люблячий батько його бажання виконає. Найімовірніше, це буде німецька вівчарка. На моє запитання, чому саме така порода і як назвуть песика, пан Богдан відповів: «Мені подобаються і породисті, і звичайні дворняги. А таким є бажання сина. Як назве він свого улюбленця – йому вирішувати».

Післямова, або «Корову не доїв, отже, все попереду»

З тваринами Богдан Бенюк мав справу й на знімальних майданчиках. Завжди згадує картину «Капітан Крокос», де зіграв роль клоуна Ко-ко, у якого була маленька свинка. «За знімальний період їх у мене було три, – згадує актор, – бо ці тваринки мають схильність дуже швидко рости. Поросятка були, мов песики, надзвичайно слухняними. Поділяю думку, що тварини відчувають тепло душі, відвертість та любов». Богдана Михайловича, який виріс у селі, тварини оточували з дитинства. Поруч із ним завжди були і коти, і собаки. Були в господі й свині та корови. Курчатам він навіть власноруч допомагав вилуплюватися з яєць, а кіз годував їхнім улюбленим делікатесом – тютюном. «Щоправда, корови не доїв, – розповідає артист, – отже, все попереду!»