Щоденне свято «Йо’гурту»

Одного разу Євдоким Решетько грався з глобусом – крутив його, а потім роздивлявся випадкове «місце зупинки». Якось потрапив пальцем у невеличкий острівець поряд з Великою Британією – Ірландію, країну музики та Джеймса Джойса. Музикант подумав: чому б не надати перевагу ірландській музиці, хоча раніше захоплювався індійською. Так виник гурт «Йо’гурт», якому вже понад чотири роки.

Перевтілення в менестрелів

Половина музикантів «Йо’гурту» закінчила консерваторію: Марія Хмельова (вокал, флейта), Кирило Бородін (скрипка), Олександр Муренко (ударні), Євдоким Решетько (вокал, гітара, бас-гітара). Тож про музику можуть розмовляти легко та невимушено. «Не так багато справжніх «глиб» у світовій культурі, музичних скарбів, з яких можна черпати безкінечно, – розмірковує музикант. – Мексиканська, бразильська, американська, ірландська музика... Чи можна до цих «китів» зарахувати й українську? Народну – так, з академічною ж складніше. Звісно, треба віддати належне таким геніям як Лятошинський, Ревуцький, Станкович, але особливо нема чим пишатися».

Зацікавлення Ірландією виникло не тільки  через гру з глобусом, а й після спілкування з корінними представниками нації, які приїхали до Києва працювати. Частина з них – у посольстві.  «У будь-якого народу є багато гідних представників, які чисто по-людськи є привабливими, – каже Кирило Бородін, – але нас зацікавила й музика. Дивно: Ірландія невелика країна, але її культура надзвичайно сильна та розвинута. Вочевидь, сама земля та дерева нашіптували різні звуки. У цьому є щось містичне, загадкове, а тому, безумовно, варте уваги».

І от щочетверга «Йо’гурт» виступає в справжньому ірландському пабі в центрі Києва – це «стрижнева» програма колективу.  Одного разу, коли був ремонт майдану Незалежності, випадково вимкнули світло якраз під час концерту «Йо’гурту».

Продовжували грати при свічках – атмосфера виникла неймовірна, музиканти відчули себе середньовічними менестрелями. Перевтілюватися на деякий час – надзвичайно корисно навіть з терапевтичною метою. Відлучаєшся від нервового ритму життя – і це одна із позитивних причин  існування сцени. Бажаючих подивитися на перетворення українців в ірландців доволі багато, і публіка постійна. Один іноземець навіть запевняє, що не пропустив жодного виступу «Йо’гурту» за всі ці роки.

Ансамбль характерів

«Йо’гурт» – колектив зі складною внутрішньою структурою, адже в ньому одразу кілька творчих центрів і музикантів, у яких чітко присутнє авторське начало та лідерство. Запитую в пана Кирила, з яким інструментом він може порівняти своїх колег та друзів. Людиною-оркестром є, на його думку, Євдоким Решетько. Сама ж  «людина-оркестр» лише усміхається на таке порівняння: «У людей зазвичай буває роздвоєння особистості, як у житті так і в музиці, у мене ж – «розп’ятнадцятиріння». Скажімо, на гітарі я ніколи не вчився грати, але якось випадково взяв її до рук і заграв. Офіційний же, «консерваторський», мій інструмент – гобой».

Загалом, процес пізнання музичного інструмента можна порівняти з розгляданням камінців на березі моря – звертаєш увагу на форму, колір, подібність до чогось та інші особливості. Кожен інструмент потребує різних здібностей від людей – і від терпіння та наполегливості залежить пристрасть до певного інструмента. Схоже, вокаліст «Йо’гурту» ставиться до музичних інструментів з більшою ніжністю, ніж деякі люди до дітей. Тож прошу продовжити гру в асоціації.

Олег Путятін (бас-гітара, гітара) – це одразу три інструменти. Кларнет з його лінійністю та спокоєм виражає людські риси музиканта. Ірландський інструмент бек потребує частих, відносно слабих ударчиків, різних за тривалістю, – це характеризує гітариста «Йо’гурту» в творчості. І ще він схожий на віолончель, вважає Євдоким. Джек Фрост (гітара) асоціюється найбільше з вовком з якогось мультфільму. І з тим інструментом, на якому грає, – з гітарою. Олександр Муренко, барабанщик,  нагадує  піаніно. І трішки «рідний» інструмент, барабани. Кирило Бородін – флейта, хоча і грає на скрипці. Марія Хмельова нагадує звичайний шейкер  –  за певну сипучість у характері. «Погодьтеся, все, що я перелічив, звучало б надзвичайно цікаво разом, – каже пан Решетько,  – так що ми й тримаємося разом, тому що маємо ансамбль характерів, передусім. Та й багаторічна дружба також не дає розлучитися».

Від творчості не втечеш

Незабаром «Йо’гурт» поповниться ще одним, цілком реальним  інструментом – ірландською волинкою. Після багаторазового перегляду «Рівер Данс Шоу» група зв’язалася із солістом цього ірландського танцювального колективу Дейві Спіллейном. Виявилося, що він якраз і є музичним майстром, що виготовляє ірландські волинки. Це – надзвичайно клопітка праця, адже інструмент складний навіть порівняно з шотландською волинкою. Вона дещо схожа на гобой – багато тональностей, клапанів, дірочок. Масового виготовлення ірландських волинок немає, її можна отримати лише від майстра на замовлення.
Загалом, у нашій країні є майстри, які виготовляють інструменти для ансамблів старовинної музики. Але створити справжню ірландську волинку може лише корінний житель Ірландії. Тож у Києві це буде перша «гостя». Гратиме на ній Євдоким. Звідки ж береться терпіння, таке потрібне для оволодіння музичним інструментом? «Я багато фантазую, – каже пан Решетько, – і готовий витрачати скільки завгодно часу, аби побачити та почути те, про що мрію. Заради цього не шкода жодних зусиль. Чудовий результат, якщо вдається втілити хоча б 10 відсотків із того, що нафантазував. І це – надзвичайно багато різної музики».
Пісні та люди схожі: іноді з якоюсь людиною не можеш спілкуватися, отак і запис тієї чи тієї композиції важко розпочати.  Зараз Євдоким Решетько ще відновлює класичну рок-групу «Койоти», зі створення якої у школі й почалася його активна музична діяльність. Нещодавно виступ «Койотів» відбувся в одному із клубів Києва. Ще Євдоким разом зі своїм братом Тимофієм працює над зведенням сольного альбому Дилі з «ТНМКонго».

– Це для того, аби не зациклитися на своїй творчості? – запитую.

– У жодному разі, нам просто цікава така спокійна музика Дилі, – каже Євдоким, – тим паче, від своєї творчості складно кудись подітися – не втечеш. Та й навіщо? Концерти, студія, репетиція – те, що ми робимо кожен день, – і є найбільше свято.

Страва з м’яса ворогів

«Вулиці Києва диктують мені якісь звуки, і я не проти такого диктаторства, – розповідає Євдоким. – У Києві, крім того, є відчуття, що потрібно робити. І, більше того, місто дає надію, що завжди знайдеться людина, яка підкаже тобі, що саме треба робити». Ніхто з учасників «Йо’гурту» не був у Дубліні, хоча, звісно, музиканти мріють про це. По-перше, столиця Ірландії здається їм схожою на старі будинки в центрі міста. По-друге, дуже хочеться влаштувати там гастролі. Тим більше, що «Йо’гурт» знає, що ірландцям їхня музика до вподоби. Загалом, у світі дуже багато подібних колективів – це пов’язано з потужною ірландською діаспорою в США, Канаді та інших країнах. Така  розпорошеність по світу є яскравим прикладом маленьких, але потужних націй, які намагаються зберігати та пропагувати свою культуру.

Є дві спільні риси між українцями та ірландцями. По-перше, гостинність та хазяйновитість. По-друге, історія – обидві нації довго і тяжко боролися за свою незалежність. «Ірландці надзвичайно пишаються тим, що здобули свободу для своєї країни, хоча й розмовляють англійською мовою, – розповідає пан Решетько. – Українцям це менш властиво, на жаль. Гордість ірландців за свою країну іноді сягає критичної межі, але їх за це можна тільки поважати».

На пакетиках цукру, який подають до кави в ірландському пабі, зображена арфа. Це – традиційна ірландська символіка, яка є і на гербі короля Ірландії. Тож музикальність в ірландців у крові. «Звісно, ми ніколи не відчуємо цю музику, як ірландці. Лише – як українці. Але саме це і є захопливим – музика однієї нації, пропущена через себе представниками іншої», – каже Євдоким.
До речі, класичною та улюбленою музикантами «Йо’гурту» стравою є ірландське тушковане м’ясо. Це звичайне м’ясо з овочами. Пікантності цій страві додає лише одна історична подробиця – давно, під час батальних дій, готували її з м’яса ворогів.

Наприкінці бесіди цікавлюся, звідки в колективу така звучна назва, навряд чи від схильності до кисломолочних продуктів? Виявляється, в якійсь стародавній культурі, де кожний звук щось значив, «йо» символізувало довіру та добре ставлення один до одного…