Самотній вовк не повернувся в рідні гори
Зелімхан Абдул-Муслімович Яндарбієв при Джохарі Дудаєві виконував обов’язки віце-президента Чечні. Після поразки «чеченських бійців руху опору» в колах арабських політиків цю постать розглядали як таку, що здатна перевести боротьбу за незалежність Ічкерії в площину ідеологічного згуртування нації. Уже наступного літа Зелімхан Яндарбієв мав намір проголосити про створення «уряду Ічкерії у вигнанні». Проте не сталося... Нам удалося знайти в Києві людину, яка особисто знала Яндарбієва, яка опікувалася виданням його книги «Чеченія – битва за свободу» і була в підвалах президентського палацу в Грозному, коли його штурмували федеральні війська. Її ім’я – Марія Базелюк. Нині вона – головний редактор тижневика «Шлях перемоги».
Кілька витягів із біографії
– Побувала в Чечні я дев’ять разів. Як журналіст. Самого ж Зелімхана знаю дуже добре. Він навіть телефонував мені з Катару десь за тиждень до того, як його вбили. Ми співпрацювали на творчій ниві. Його вірші друкувалися в нашій газеті і публікуватимуться й надалі, бо востаннє він переслав їх чимало електронною поштою.
Життєпис Зелімхана Яндарбієва доволі незвичайний. Втім, як і більшості лідерів недавньої чеченської держави. Народився у сім’ї виселенця, в Казахстані, 1952 року. Там закінчив середню школу. Починав різноробом, потім працював помічником бурильника на нафтовій вишці. Але змалечку цікавився літературою, багато читав, а згодом почав писати. Його талант одразу помітили, запросили в газету, спершу на роботу коректора.
Вірші Зелімхана публікують, визнають. Але цього замало для здібного хлопця, тому він вступає до університету. Але не будь-куди... На той час чеченці, розвіяні «товарищем Сталиным» по усіх усюдах колишнього Союзу, починають повертатися на історичну батьківщину. Тому й Зелімхан вступає до Чечено-Інгушського державного університету. Успішно його закінчивши, їде до Москви на дворічні Вищі літературні курси. Згодом стає членом Спілки письменників СРСР.
Однак улітку 1989-го року в житті Яндарбієва відбувається різкий поворот. Він іде в політику – створює чеченське національне товариство «Барт». А за рік очолює Вайнахську демократичну партію. Його було схоплено «недемократичним» ще тоді радянським режимом. За ґратами Зелімхан відсидів приблизно півроку. 1991-го стає народним депутатом Чеченської Республіки, головує в парламентському комітеті з питань свободи слова та зв’язків із пресою.
Російські ЗМІ часто звинувачують Яндарбієва в тому, що він начебто «вигадав» закон про повернення муніципального житла попереднім власникам, буцімто його прийняття насправді зіштовхнуло, переважно в Грозному, російськомовне населення із чеченцями, які повернулися з вигнання.
– Ніхто росіян не виганяв із квартир, за безцінь не викуповув приватну нерухомість, – розповідає пані Марія. – Чеченці приїжджали з далекого Сибіру, Казахстану й просто селилися поряд – зводили нові будинки. А пізніше, під час війни, вони разом переховувалися від бомбардувань, допомагали однин одному. Коли ж Грозний захопили федерали, ці ж «русскоговорящие» просто видавали тих, хто співпрацював зі своїм президентом, тих хто з ними переживав безжальний наступ федералів на столицю.
Керівник оборони центру Грозного
Яндарбієв часто виїздив до Туреччини, Йорданії... Він був пропагандистом стовідсоткового відокремлення від Росії. Через це, мабуть, на нього й було скоєно перший замах. Це трапилося 1 жовтня 1993 року – невідомі обстріляли його автомашину з гранатометів.
...Почалася війна. Яндарбієв якраз був десь на Близькому Сході. Він дізнався, що дружина Маліка з трьома дітьми поїхала з Грозного до Грузії, а звідтіль до Азербайджану. Там вона поселилася в тихому кварталі та допомагала знайти житло іншим біженкам-чеченкам.
Зелімхан зателефонував до жінки в Баку й суворо осудив її вчинок. На його думку вона не мала права покидати вітчизну в такий важкий момент. Він телефонував із благодатної мирної Йорданії, а вже наступного дня був у чеченських горах.
Після віроломного вбивства Джохара Дудаєва Яндарбієв став виконувати обов’язки президента. Йому вдалося налагодити приплив фінансів у республіку й навіть вийти на прямі переговори з Єльциним у Москві. Тим переговорам передувало командування відчайдушною обороною Грозного, його історичним центром.
– У підвалі президентського палацу було повно людей, – пригадує Марія Базелюк. – Тут і бійці відпочивали, тут і поранених російських солдатів годували. Поряд штаб Масхадова, Яндарбієва. Ніч із 31грудня на 1 січня 1994 року я була в дорозі. Нас притримали в Грузії. Ми ще не знали, що новорічну ніч федерали на пекельну перетворили. Майдан навколо палацу геть увесь був укритий тілами російських солдатів. За одну тільки ніч загін Шаміля Басаєва знищив 300 (!) російських танків. Тіла своїх росіяни не забирали. На переговори до російських генералів їздили депутати Держдуми, чеченського парламенту, російський священик. Вони пропонували припинити стрілянину хоча б на кілька годин, щоб росіяни змогли забрати свої трупи. Ті відповідали: вам вони заважають, ви й забирайте.
Перша чеченська війна завершилася повною перемогою кавказців, і Зелімхан таки був одним із організаторів цієї «фактичної незалежності». Та це була тільки коротка перерва між двома бойнями. Чеченці захопили стільки полонених, що навіть планували організувати парад перемоги й провести їх, як колись німців проводили Червоною площею. Порятував «честь російської армії» генерал Лебідь.
28 травня1996 року Яндарбієв приїхав до Москви і провів знамениті принизливі для Кремля переговори. Російську сторону представляли президент Єльцин, голова уряду Черномирдін, секретар ради безпеки Лобов, глава Чеченської Республіки Завґаєв, керівник МВС Куліков. Від Ічкерії у делегації головував Зелімхан Яндарбієв. Посередниками ж обрали представників ОБСЄ.
– Зелімхан, – каже пані Марія, – підписав мирний договір на правах переможця. Наступного дня після підписання документа про примирення російський президент несподівано вилетів до Грозного. Як згодом розповів сам Яндарбієв, Єльцин залишив його в Москві за гаранта власної безпеки.
Після початку назранських переговорів Яндарбієв відійшов у тінь. Сказав – не його рівень, без нього розберуться.
Смерть у вигнанні
– Після обрання Масхадова президентом Зелімхан Яндарбієв займався політичною та літературною діяльністю, – продовжує свою розповідь пані Марія. – Його завжди вважали ідеологічним лідером нації. Але під час другої чеченської війни виїхав за кордон.
Оселився спочатку в Об’єднаних Арабських Еміратах. Багато їздив арабськими країнами. Однак потугами МЗС Росії його загнали в Катар – єдину країну регіону, яка погодилася не зважати на ймовірний розрив відносин з Москвою. Усього за кілька днів після вибуху в Московському метрополітені, 13 лютого 2004 року в Досі – столиці Катару, – було висаджено в повітря автомобіль, де Зелімхан Яндарбієв повертався додому з мечеті. У машині було двоє охоронців, які загинули на місці, син екс-президента Чечні Дауд, якого тяжко поранило, та сам Зелімхан. Із тяжкими пораненнями його привезли до лікарні, де він і помер на операційному столі. Най-ближчі соратники Яндарбієва назвали цей замах брутальною помстою російських спецслужб за їхню атаку в Москві.
«Якщо це не теракт, тоді й нас нехай не обзивають терористами!» – сказала дружина Зелімхана Яндарбієва в інтерв’ю тамтешньому телебаченню.
Ахмед Закаєв від імені керівництва Ічкерії заявив, що немає жодних сумнівів – то «підлий терористичний акт, і він – справа рук спецслужб у «традиціях НКВС-КДБ». Однак голова прес-бюро служби зовнішньої розвідки РФ генерал Борис Лабусов з цим аж ніяк не згоден. Він переконаний, що «з 1959 року, коли Богдан Сташинський ліквідував у Німеччині Степана Бандеру, ані СВР, ані КДБ СРСР в таких акціях участі не брали».
Посольство Катару в Москві, ввечері 13 лютого, офіційно проінформувало російський МЗС про загибель екс-президента Ічкерії Зелімхана Яндарбієва.
На думку нинішнього ставленика в Грозному Ахмада Кадирова, смерть цього чоловіка призведе до спаду антиросійських настроїв у Чечні та до античеченської пропаганди в Росії. «Проте вона не зменшить напруги в самій Ічкерії, – вважає він. – Тим більше не вирішить чеченського питання».