Пізно бити у дзвони, коли сталася біда

Дедалі частіше говорять про жорстоке поводження з дітьми в  неблагополучних сім’ях. Маленькі жертви, виснажені від постійного недоїдання, покалічені мамою чи татом, потрапляють у лікарні в такому стані, що лікарі жахаються. 
За торішньою статистикою, на обліку в органах соціального захисту перебувало понад 80 тисяч неблагополучних сімей, у яких  зростає 154 тисячі дітей. Щороку близько 7 тисяч таких сімей позбавляють батьківських прав. Від 2 тисяч новонароджених відмовляються ще в пологових будинках. Понад 30 тисяч маленьких українців торік побувало в дитячих притулках, половина з них прийшли туди самі, бо не мали сили терпіти насилля від рідних батьків. А скільки їх поза статистикою?

..Маленькі обвуглені душі

Наша держава презентує дедалі нові програми  подолання цієї кризи, влаштовує гучні дитячі фестивалі, реєструє сотні фондів, громадських та релігійних організацій, які гарантують щасливе дитинство. Було прийнято Закон  «Про  запобігання насильству в сім’ї», та криза лише поглиблюється.

На одному з міських семінарів, присвяченому цій темі, представник Міністерства у справах сім’ї та молоді наголосила:

«Ситуацію можна поліпшити спільними зусиллями нашого  міністерства,  МОЗ, МВС та Міносвіти». Проте на практиці  зовсім по-іншому.  Трагічні випадки  в багатьох сім’ях трапляються через те, що органи соціальної опіки подекуди навіть не знають, чи є такі родини в районі? А б’ють на сполох, вже коли трапилася біда.

...У вересні 2003 року на Виноградарі сталася трагедія: п’яний чоловік  у квартирі облив бензином  дружину і підпалив. Жінка померла, чоловік потрапив до в’язниці, а діти – одинадцятирічний Дмитрик та чотирнадцятирічний Женя – залишилися сиротами з обвугленими душами на все життя. У цій сім’ї, що раніше вважалася благополучною, батьки багато років випивали. Діти страждали, іноді приходили до школи заплакані, мали неохайний вигляд, були мовчазними.  Це бачили сусіди, вчителі. Знав, мабуть, про п’яні скандали в сім’ї і дільничний, адже міліцейське відділення було поруч – у сусідньому будинку. Але нікому не було діла до сім’ї. Вона навіть не стояла на обліку як неблагополучна. Усі кинулися допомагати дітям, коли ті залишилися сиротами. У школі  зібрали гроші на похорон,  вчителі опікуються хлопцями,  з ними працює психолог. Міліція допомогла бабусі оформити опікунство. А де всі були  раніше, коли лихові можна  було  зарадити? Чому батьків-алкоголіків не послали на примусове лікування?

Бюрократія зводить перепони

Якщо органи  опіки і намагаються допомогти дітям з неблагополучних сімей, то на заваді постає наша рідна бюрократія. Нині в Києві проживає багато незареєстрованих приїжджих. Серед них – чимало неблагополучних родин, де діти не мають свідоцтва про народження, не відвідують школу. Соціальні працівники  в таких ситуаціях розводять руками. Щоб влаштувати дитину до школи чи спецзакладу, треба  подолати безліч бюрократичних перепон. У шістнадцятирічного Юрка з Броварів мати померла, проте сирітську пенсію він не може отримати впродовж року, бо  батько-алкоголік згубив його паспорта.

Схожа ситуація і в багатьох вихованців інтернату №21, що в Пущі-Водиці.

– Після закінчення  9 класу наші хлопці та дівчата вирушають у самостійне життя. Згідно із законом держава повинна надати їм житлоплощу, – каже вихователь Микола Дмитрович. – Проте багатьох сиріт через паперову тяганину важко поставити на квартоблік у 15 років. Бо, як кажуть чиновники, без реєстрації вони не  мають на це юридичного права. А реєстрації немає, бо школу-інтернат дитина ще не закінчила. Отож довго доводиться ходити по колу.

У «трубі» всім воля

Соціальний педагог однієї з оболонських шкіл Надія Болеславівна дуже переймається тим, що після 21 години діти перебувають на вулиці без супроводу дорослих.

– Подивіться, що робиться пізньої ночі на Хрещатику, у «трубі»! – схвильовано каже вона. –  Дванадцяти-тринадцятирічні гуляють самі по собі, п’ють  пиво, палять цигарки. До речі, серед них не лише  бродяжки, а й, схоже, діти з благополучних сімей. Там не зустрінеш  працівників освіти, інспекцій у справах неповнолітніх.

Те ж саме – у селах. У моєму рідному Старосіллі на Черкащині в клубі давно не «крутять» кіно. Тричі на тиждень (і під час канікул, і в навчальний період) майже до «третіх півнів» гуде молодіжна дискотека. Відвідувачі – школярі  6 – 9 класів. Поряд із сільським осередком культури – три нічних бари, де «тітка Манька» наливає дітям горілку. Дарма, що за  три останніх роки тут сталося не одне вбивство, а постійних мордобоїв ніхто й не рахував. До бару частенько навідується дільничний, бо полюбляє грати у більярд. Але ні  сільський вартовий порядку, ні  батьки, ні педагоги, ні представники громадськості села жодного разу не схопили за руку  «тітку Маньку». У село прийшла «цивілізація». Радіти з того чи плакати? Скоріше – ридати.