«Зниклий безвісти» загинув у небі
Минуло майже шістдесят років, як завершилася Велика Вітчизняна війна, та багато хто ще й досі плекає надію знайти рідну людину, яка зникла безвісти на ратному полі. Про одну таку історію і хочу розповісти.
Живе в Білорусі у місті Петрикові Гомельської області Марія Миколаївна Гайворонська (дівоче прізвище Пискун). Її старший брат Антон Пискун до війни закінчив авіаційне училище. Став добрим майстром пілотажу. Та й парубком був «хоч куди»! Багато дівчат заглядалося на нього, а серце полонила тільки Віра. Молоді так щиро полюбили одне одного, що вирішили одружитися й вже готувалися до весілля. Та раптом гримнула проклята війна, що вмить зруйнувала всі радісні мрії та плани на майбутнє. Антон з перших днів пішов на війну, аби захистити Вітчизну, братів, сестричок та красуню наречену. Було йому тоді лише 22 роки.
Цей відважний льотчик-винищувач стрілою шугав у небо, ледь на обрії з\'являлися ворожі літаки. У повітряних боях був мужнім та безстрашним. І незабаром Батьківщина відзначила його високою нагородою – орденом «Червоної Зірки». Скільки ще міг би заслужити різних нагород цей герой! Та раптово… все обірвалося – він загинув. У батьківську хату прийшло невимовне горе: листоноша принесла «похоронку», в якій було написано, що їхній син Пискун А.М. загинув 19.03.1942 р. у Криму над Керченським півостровом. Місце захоронення невідомо.
Упродовж життя рідні Антона намагалися знайти могилу, та – безрезультатно. Нині з усієї великої багатодітної сім’ї залишилась тільки наймолодша сестра Антона – Марія, 1939 року народження, яка була дванадцятою дитиною. Вона й продовжила справу всієї родини – пошуки місця захоронення брата. Починаючи з 1989 року, куди тільки не зверталася, а відповідь надходила стереотипна – «місце захоронення невідомо». Вже й надію всяку втратила. Раптом 2001 року випадково дізналася, що в Києві мешкає відома не тільки в Україні, а й за її межами документаліст Ольга Діткевич, котра допомогла багатьом у таких пошуках. Марія Миколаївна одразу ж написала їй листа-прохання. У відповідь Ольга Георгіївна запросила необхідні дані про Антона Пискуна й почала активно діяти. Настійливо листувалася з Центральним архівом Міністерства оборони РФ (м.Подольськ), з республіканським військовим комісаріатом АР Крим, зверталася й до ветеранських організацій Криму та Сімферополя з проханням пошукати його ім’я в Книгах пам’яті. І її настирливість увінчалася успіхом.
В одній з відповідей повідомлялося: «В оперативному зведенні № 78 від 19.03.11942 р. штабу 486 винищувальної групи ВПС Кримського фронту значиться, що 486 винищувально-авіаційний полк того дня прикривав наші наземні війська в районі Тулумчака та Ак-Мокая. Пілот старший лейтенант Пискун А.М. вилетів на перехоплення ворожих літаків та на розвідку у районі Владиславівки, Феодосії, Карагоза. О сьомій годині ранку в районі Кияша зав’язався повітряний бій чотирьох наших літаків ЛАГТ-3 з чотирма МЕ-109. Під час бою пілот Пискун А.М. загинув, літак упав і згорів. (ЦАМО, фонд 201134, оп.1, справа 2, лист 157. Довідка: 486 вап у складі 72 винищувальної авіадивізії проводив бойові дії на Керченському півострові в період з січня до квітня 1942 р.).
З іншого джерела надійшло повідомлення про те, що «старший лейтенант Пискун А.М. загинув у повітряному бою в 200-300 метрах на захід від населеного пункту Кенегез. Місце захоронення невідомо». Ця відповідь не могла задовольнити досвідченого пошуковця О.Діткевич, але в ній було вже названо пункт. І знову летять її листи-запити. Й нарешті надходить довгоочікувана відповідь: «Пискун А.М. похований у селі Пруднікове Ленінського району на військовому кладовищі в братській могилі льотчиків, які загинули навесні 1942 р. Довідка: с.Пруднікове до 1948 р. носило назву радгосп Кенегез».
Ольга Георгіївна одразу ж повідомила про це Марії Гайворонській, котра незабаром відвідала могилу свого брата і в скорботному мовчанні поклала квіти, пошанувавши його світлу пам’ять, а також однополчан, які загинули смертю хоробрих, захищаючи Вітчизну.
Повернувшись додому, вона почала збирати гроші для поїздки до Києва, щоб особисто подякувати Ользі Георгіївні за чуйність до чужого болю й за титанічну працю.
Зустріч цих двох жінок, які раніше ніколи не бачились, відбулася під Новий 2004-й рік у приміщенні Київського міського Історико-патріотичного клубу «Пошук», яким керує Георгій Ясєв, а Ольга Діткевич – його заступник. Тут зібралися й активісти клубу. Вже всі посідали за святково накритий стіл, а Ольги Георгіївни все не було. Марія Миколаївна почала хвилюватися, майже не зводила очей з дверей, запитувала, чи прийде вона, і все повторювала: «Хочу бачити цю святу жінку!» Ніхто з присутніх не знав, хто вона така, а Георгій Євтихійович не поспішав її представляти. І весь час заспокоював: «Обов’язково прийде».
Та ось двері відчинилися й увійшла Ольга Георгіївна. Гості дали зрозуміти, що це і є та жінка, яку вона так нетерпляче чекає. Вихорем зірвалася Марія з місця, вхопила її в обійми, почала цілувати лице, руки і все притискала та притискала їх до грудей. Так і стояли вони обійнявшись – білоруска Марія і українка Ольга: одна – зі сльозами вдячності, друга – зі сльозами радості, що допомогла знайти зниклого безвісти Антона Пискуна.
Трохи заспокоївшись, Марія Миколаївна подарувала Ользі Георгіївні білоруський сувенір – підкову із зображенням у центрі красеня коня-скакуна з лицарем-вершником, а для всіх присутніх заспівала білоруську народну пісню «Косив Ясь конюшину», яку українці підхопили хором. Ця зворушлива зустріч надовго залишиться в пам’яті.
А Ольга Діткевич продовжує наполегливо шукати інших. До клубу «Пошук» вона прийшла за покликом серця ще у 1979 року. Відтоді ось уже чверть століття працює на громадських засадах, допомагаючи людям відшукувати рідних, що загинули на різних фронтах. За цей час написала десятки тисяч листів-запитів та відповідей родичам загиблих, відшукала майже двісті місць захоронень не тільки в Україні, а й в інших державах. Внесла близько трьох тисяч імен до книги Пам’яті міста-героя Києва й продовжує це робити далі. Написала книгу «Відшукані долі».
Тільки за два з половиною місяці цього року Ольга Георгіївна відправила 307 листів і отримала 103 відповіді. А скільки зворушливих слів вдячності надійшло на її адресу – не порахувати!
Ольга Діткевич – учасниця підпільно-партизанського руху, інвалід II групи Великої Вітчизняної війни. Має два ордени і близько двадцяти медалей. Нагороджена Почесними грамотами Кабінету Міністрів України, Київської облдержадміністрації та Київського міського голови, «Відзнакою» голови Печерської райдержадміністрації, двома «Подяками» Київського міського голови, «Подякою» Київського міського історико-патріотичного клубу «Пошук».
Цього року Ользі Георгіївні виповниться 80 років, хочеться сподіватися, що з нагоди ювілею її буде відзначено й високою нагородою – «Орденом Княгині Ольги», на який беззаперечно, заслуговує за свою багаторічну подвижницьку працю на благо народу України.