Від чистого голосу душа воскресає

Співак, який виходить на сцену, що гріха таїти, або співає, як Орфей, або артистично вдає, що він це робить. Навіть знаючи це, ми слухаємо і того, і другого.

Я не знаю, який Ангел і куди цілує при народженні того, кому Всевишній посилає голос від Бога, але те, що голос той має магічну силу, – чиста правда. Він обіймає тебе, мов лагідна течія, він струменить, мов світло з неба, і він захоплює зненацька, як дощ гарячого літнього дня. І в цій аурі блаженства хочеться розкошувати, втішатися, плакати і сміятися. І навіть хочеться піднятися над буденним й стражденним світом, десь полинути у височини людського духу, щоб, може, там і збагнути всю його силу, міць і вразливість. Здається, такі почуття й відчуття можуть виникнути тільки тоді, коли пісня сама рветься із грудей. А чарівну силу їй дарує голос співака. Я кажу ці слова про Іво Бобула.

Хто минулої неділі побував у Національному палаці «Україна», той може не погодитися зі мною тільки в одному: в кожного від співу Іво виникали свої емоції і співпереживання. Та байдужих у залі не було. А був повний аншлаг. Може, тому, що співак не часто тішить нас своїми сольними концертами, вщерть переповнений зал так щиро і палко вітав його. Та, найімовірніше, таким бажаним і очікуваним був його повноголосий виступ тому, що ми знудилися без справжнього мелосу, адже так часто нас припрошували до вдаваного…

Зі сцени Іво Бобул говорив з людьми голосом закоханого, голосом сина, голосом музи. І в кожному разі той голос був щирим. І неповторно сильним. І чарівним. І журливим. Він мовби переливав усі невиказані колись раніше почуття через чудові слова своїх пісень і довіряв їх людям. Тепер це рідкість. Бо найчастіше зваби сучасного шоу полягають у дорогому антуражі – освітленні, декораціях, шоу-балеті і вдалій фонограмі. А тут було найсправжнісіньке диво – на сцені голос панував.

Перед своїм концертом Іво сказав по радіо, що він просто співатиме, а позад нього «не буде аеробіки». До цього можна ставитися як завгодно, але й тут він був щирим. І, визнаймо, мав рацію, без прикрас. Бо вся окраса його голосу – природність. Він – наче живий оркестр безконечної музики. І добре знайомі нам мелодії «Якщо любиш – кохай», «Місячне колесо», «Жоржини» і зовсім нові – прем’єрні пісні, як-от «Все золото світу» дивовижно просто знаходять шлях до серця. Певне, тому, що почуття природно переливаються у голос. А тому напрочуд просто і ми потрапляємо у цей осяяний мелодією світ, який поглинає нас і захоплює, бо у ньому навшпиньках ходить Любов. Вона не торкається грішної землі. Вона леготом-леготом котиться з голосом. Вона летить луками і полями нашої землі, вона безборонно перетинає ніч і осяває ранок сонцем. Бо це Любов.

Гадаю, щиро сказав Іво, що під назвою «Тобі, Єдиній» треба розуміти – жінці, матері, Вітчизні. І без зайвої суєти він на повен голос заспівав «Моя ти рідна, Україно». І зал встав. І стояв, вдячно аплодуючи, аж поки божественний голос виводив «Дивлюсь я на небо», вихлюпувався над землею, цілувався з місяцем, торкався серця кожного українця.

Якось Ніна Матвієнко сказала: «Пісня – це теж щастя, тільки вона є душею померлого щастя». А я ладна повірити, що від чистого голосу та душа воскресає.

Дякуємо, Іво.