Єгиптяни були щасливими, коли могли посилати всіх «до дідька»

Наша публікація в 39-му номері за 17 березня цього року «Як українці піраміди будували» викликала чималий інтерес у читачів. Нагадаємо, ішла мова про те, як під час війни між Каїром та Тель-Авівом радянськими та єгипетськими політиками спорудження Асуанської греблі на Нілі було використано для перевезення зброї та військових до зони бойових дій. Нам пощастило віднайти ще двох учасників тих подій. Один із них сам зателефонував до редакції, а другого – ми знайшли за сприяння пана Валерія Савенка. Того самого, який розповів про оту нікому не потрібну «піраміду» – гігантську греблю, на будівництві якої він «парився» аж сім років. Утім, нині ми можемо переказати розповідь тільки одного з них. До речі, цю, як і попередню, публікацію ми присвячуємо своєрідній ювілейній даті – тридцятій річниці закінчення війни між Ізраїлем та Місром (Єгиптом – по-арабськи).

Сиділи в окопах і пили «кока-колу»

Отож, наш співрозмовник – прапорщик у відставці Сергій Дмитрович Слободян, нині житель Вишгорода. Ми з ним зустрілися в його помешканні, де він холостякує відтоді, як повернувся з Єгипту. Його оселя швидше нагадує «ленінську кімнату» у військовій частині. На стінах – фотознімки, вимпели, макети літаків на підставках та волосіні. З прочиненої шафи стирчить рукав «парадки», а за вікном – синіє Київське море.

– Прибув я до Каїру пізньої осені 1970 року, – почав свою розповідь відставний прапорщик. – Привезли нас літаком, хоча більшість наших, я чув, переправляли на Близький Схід кораблями. Міста взагалі не побачив. Посадили на летовищі до трейлерів і повезли кудись. Ні тобі вікна, ні тобі вентиляції. Щоправда, ніч була, тому не особливо важко їхалося. Найбільше вразило в поїздці те, що машину не кидало так, як це зазвичай буває на наших дорогах.

Рядових солдатів із нами не було, тільки молодший офіцерський склад – прапорщики, лейтенанти, старлеї. Нас у кожному трейлері розмістили по десять-дванадцять. Жодного разу не зупинялися і прибули на місце за чотири години після приземлення на Африканському континенті. Тим місцем виявилася... пустеля. Висадили араби нас біля якогось ніби межового стовпа, як мені здалося. Там пересадили на кузови двох «уралів». Уже майже розвиднювалося, коли зупинялися. Я тоді вперше на власні очі побачив пустелю. Вона здалася такою широкою, такою величезною, аж дух захопило.

– За годину ті два «урали» привезли нас до води – знаменитого Суецького каналу, – продовжив пан Сергій. – Поселили радянських офіцерів на околиці містечка Ісмаїлія, за десять кілометрів від лінії фронту, в колишній будівлі адміністрації каналу – з душем по дві години на добу, їдальнею без обідів, тільки зі сніданками, гауптвахтою в підвалі ще колоніальних часів.

Додам до сказаного  Сергієм Слободяном, що отією лінією фронту був сам канал. 1967 року ізраїльтяни відбилися від агресорів – об’єднаних арабських сил, – перейшли в наступ і спинилися тільки на східному березі Суецу. Самі спинилися, ніхто не міг їх у той час зупинити. Певне, не хотіли повертатися в країну, з якої їх вивів Мойсей. Такий перебіг подій призвів до того, що канал закрили, і світ змушений був знову користуватися шляхом Васко да Гами – навколо мису Доброї Надії.

– Ми не застали переселення місцевих жителів з околиць каналу до дельти Нілу, в глибину країни, – веде далі Слободян. – Єгипетські прикордонники, з якими ми пантрували на цій межі, щоденно очікуючи форсування водойми ізраїльтянами, розповіли, що вони звідсіль, подалі від біди, вивезли щонайменше півмільйона мирного населення. По обидва боки каналу супротивними сторонами було створено лінії вогневих точок та оборонних споруд. Ми дивилися в бік Ізраїлю тільки через біноклі.

На східному березі ізраїльтяни побудували дуже складну фортифікаційну систему. Її вони назвали «Лінія Бар-Лева». Єгиптяни лякали нас тим, що порівнювали цю «лінію» з Мажино і Маннергеймом. Проте вона таки простягалася на 120 кілометрів уздовж Суецького каналу й налічувала аж 31 опорний пункт. Вал із піску сягав висоти 25 метрів. Тож ми, крім піщаної гори, з якої вітром віяло пилюку через вузький канал у наш бік, нічого й не бачили.

Єгипетська лінія оборони навіть приблизно не нагадувала «Лінію Бар-Лева», як ми дізналися пізніше. Звичайні окопи, з яких щодня доводилося викидати пісок, бо він насипався до самих колін – ось ті бойові позиції, в яких ми сиділи. Сиділи сиднем, балакали про те, про се й пили «кока-колу». Її до нас привозили через день десятками ящиків. Складали у глибокій бетонній землянці й роздавали, хто скільки хотів. Отак під час цього протистояння в пустелі підприємливі янкі постачали зброю ізраїльтянам, а воду їхнім противникам.

У годину наступу таки пощастило

– Просидів у тім окопі аж три роки, – каже Слободян. – Час від часу їздив на військове летовище, де були майже виключно радянські пілоти-винищувачі. Називали один одного ми без прізвищ-імен, тільки на звання, яке не дуже швидко навчилися відгадувати по чудернацьких погонах на мундирах єгипетської армії. Форму нам видали ще в Москві. Документів також не мали жодних. Щомісяця чекали прориву ізраїльтянами лінії фронту, а «засвітитися» нашим не можна було в жодному разі, особливо у випадку полону.

Але прорив відбувся не з того боку, а з нашого. Несподівано, тільки-но ми трохи прижилися на березі Суецу, восени 1973 року, 10 рамадана (6 жовтня), лишень за шістнадцять годин наступу «Лінія Бар-Лева» не витримала натиску радянсько-єгипетських військ і впала.

На час штурму мені пощастило бути не в окопі, а на летовищі, тому в бою побувати не довелося. Зате перемогу з нашими «літунами» таки гучно відсвяткував. Нам було глибоко наплювати на те, хто кого у тій війні. Сподівалися, що нарешті поїдемо додому. Однак нас протримали аж до червня 1975 року, тобто до часу відкриття судноплавства на Суецькому каналі.

Коли перейшли на протилежний бік каналу, ізраїльтян і слід простиг. Ми просто ошелешені ходили й дивилися на цю «лінію», на це «мажино», не в змозі повірити, в яких умовах жили там солдати Тель-Авіва. Наші окопи були справді просто ямами, порівняно з комфортними апартаментами ізраїльтян. Телефонна пряма лінія з Ізраїлем, а при бажанні й з рештою світу, телебачення та супутникові антени, бари, ресторани – все, чого душа забажає.

Пам’ятаю, як тоді єгипетські офіцери кляли свого президента Насера за те, що він не подбав про них так, як Тель-Авів подбав про своїх. Нам ті прокльони було дивно слухати. Адже тоді в нашому Союзі найменше невдоволення політикою партії, тим паче в армії, було просто немислиме. Ми переглядалися й ледве вуха не затикали на ті «богохульства». «Совкові» боввани-стереотипи просто «рвали кришу» з наших мізків. Мені тоді єгиптяни здалися такими щасливими, що я навіть пошкодував, що теж не можу послати всіх «до дідька», виматюкатися на весь голос, навіть на їхнього Насера.

Від Суецу до Червоного моря

– Після цієї маленької перемоги над ізраїльтянами ми нарешті вибралися з окопів. Кілька місяців сиділи в тій колишній адмінбудівлі Суецького каналу, поки спецслужби орудували на захопленій «Лінії Бар-Лева». Звідти вивезли все, що можна було вивезти. Телевізори та обладнання розкрали єгипетські військові, залишився тільки металевий посуд та дещо з поламаних меблів.

Нас переселили на ту «лінію», бо до відкриття каналу залишалося ще далеченько – два з половиною роки, як виявилося, і контрнападу таки очікували. Ми не знали, скільки пробудемо там, на тій «лінії», але вже за півроку нам добряче остогидло засмагати під палючим синайським сонцем. От і надумали тоді по черзі в «самоволки» бігати.

Вище командування відкликали до Каїру, нас же залишили під опікою капітанів зі своїх. Ходили «через паркан» в Єгипет цілими відділеннями. По десять чоловік. Після повернення одного, одразу ж вирушало інше. Першого разу жеребом вирішили, кому йти. Гроші мали – отримували частину зарплатні місцевими, а про документи ніхто ніколи й не питав.

Єгипет – країна цікава, ділиться спогадами пан Сергій. – За два роки побував усюди, де хотів побувати, хоча ходив у «самоволку» тільки чотири рази. Перша тривала тиждень. Ми подивилися піраміди, сфінкса, столицю, навіть до стародавньої Александрії доїхали. Запаслися в арабів-військових «гражданкою» й дефілювали їхніми містами, наче справжні єгиптяни. Звичайно, обрали європейський одяг, бо більшість із нас мало були схожими на місцевих жителів.

Та найбільше мені запам’яталася остання поїздка – до Червоного моря. Спочатку проїхали через Суец – місто біля південного входу до каналу. Кажуть, за часів фараонів воно було базою тодішнього флоту. Тут нічого цікавого не побачили й поїхали далі, на південь.

Ніколи не забуду першого враження від бар’єрного рифу Червоного моря. Піщаний берег, блакитні лагуни з кришталево-чистою водою, неймовірної краси підводний світ, всіяний сонячними зблисками, яким можна милуватися, пірнаючи навіть без акваланга. Корали неповторної краси, яскраві риби. Ми мали намет – величезний, армійський, на тридцять осіб. Поставили його у відлюдному місці, подалі від наметів туристів з Європи, серед яких він відрізнявся своєю сірістю.

Так сім днів просто відпочивали, просто насолоджувалися природою. Після років, змарнованих в окопі, ця «самоволка» просто видавалася якимсь мусульманським раєм. Бракувало лишень спиртного. Його в тих краях ніде не було. Пили тільки «колу».
Повернувся додому Сергій Слободян на початку 1975 року і виявив, що дружина його покинула – не витримала такого тривалого відрядження.