У черзі за пенсією – як на полі бою

Про пенсійну реформу у нас уже так довго і так багато говорять, що складається враження, ніби наші урядовці тільки те й роблять, що піклуються про ветеранів війни та праці. Однак, що дуже прикро, їхня турбота – то чистісінька балаканина. Судіть самі: 10 мільйонів українських пенсіонерів із 15 у результаті цієї державної реформи отримали добавки до своїх пенсій аж по 6 гривень з копійками. Та й щоб добитися цього, старим немічним людям доводилося по кілька разів оббивати пороги пенсійних фондів. Для декого з них такі походеньки коштували надто дорого – навіть життя.

...Уже квітень на порі, а сивочолі бабусі та дідусі продовжують торувати стежки до тих дверей, за якими, як вони сподіваються, мають зробити перерахунки їхніх пенсій і визначити більш-менш істотні добавки, а не ті зловтішні 6 грн. 30 коп. Саме на стільки збільшилася пенсія у Ганни Олександрівни, яка має 40 років трудового стажу. Вона втретє прийшла до пенсійного фонду Шевченківського району, аби нарешті з’ясувати усе до кінця.

– І знову маю вистоювати у довжелезній черзі, – бідкається жінка. – Скажіть мені, де справедливість? Двірникові дали пенсію 156 грн. і мені таку ж, кваліфікованому інженерові? Я написала листа самому Віктору Януковичу, який по усіх телеканалах розпинається, що уряд поліпшив життя пенсіонерам. І знаєте, яку відповідь одержала? «Вашого листа переслано до міністерства праці».

У тісному коридорі, переповненому людьми з самісінького ранку, не продихнути. Бідолашна Ганна Олександрівна, підпираючи стіну, мало не знепритомніла – сусідка по черзі, слава Богу, мала з собою валідол. Та хіба лише одна Ганна Олександрівна годинами вистоює під дверима? О дев’ятій ранку тут було не менше 50 осіб: і старші, і молодші, і дуже немічні.

Федір Павлович Хропатий, спираючись на ціпок, попрямував до 9-го кабінету.

– А я думав, що буду першим! – мовив здивовано. – Ледь здолав оті кляті сходи. І хто це додумався розмістити пенсійний фонд у такому закутку, куди не те, що під’їхати, пройти важко. У мої 83 роки складно долати такі круті та слизькі сходини...
– Ви, либонь, не вперше прийшли сюди? – цікавлюся у старенького.

– Авжеж, не вперше, – віддихавшись, вмощується на лаві. – І знову, бачу, доведеться щонайменше до обіду сидіти під цими дверима. Їй-Богу, на фронті легше було. Бо тоді я був молодим, спритним, сильним і точно знав, хто мені ворог, а тепер – і махнув спересердя рукою.

– Ким ви були на війні?

– Артилеристом-розвідником, – з гордістю мовив. – У таких перепалках бував…

– Ви куди без черги? – зчинила переполох під кабінетом жінка. – Зараз я маю заходити.

– Та що ви таке кажете? – відповідав їй таким же тоном чоловік. – Я тут – з восьмої ранку.

– Ну то й що, що з восьмої, – не вмовкала жінка. – Все одно інспектори раніше дев’ятої не прийматимуть. Я їх розпорядок вже добре вивчила.

Коли словесна перепалка досягла апогею, двері кабінету нарешті відчинилися. Але це не дуже обнадіяло тих, хто стояв у черзі. Бо ж, як з’ясувалося, замість трьох інспекторів прийом проводив лише один.

– А що ми можемо зробити? – розвела безпорадно руками начальник підвідділу № 2 призначення пенсій Наталія Матвійчук. – Минулого тижня п’ять співробітників звільнилися з роботи, бо не витримують такого шаленого навантаження. А ще хтось захворів. Ось і виходить, що один змушений виконувати роботу за трьох. Не врятовує нас і талонна система, яку запровадили у цьому році.

Як сказала начальник Головного управління Пенсійного фонду України в Києві Надія Федорівна Вернигора в інтерв’ю «Вечірці» за 20 січня ц.р., «погодьтеся, що прийняти та вислухати 510 тисяч осіб за два місяці нашим працівником фізично неможливо… До того ж у чергах багато тих, кому зовсім не обов’язково йти до районного управління. Аби не створювати черг, громадянам розсилаються запрошення…»

Що ж, талончик справді дають, але у черзі стояти мусиш. Лук’яну Зінов’євичу, приміром, призначили зустріч з інспектором на 9.00, а він продовжував стояти під дверима і о 10-й.

– Невже й сьогодні нічого не доб’юся? – стиха мовив. – Я три роки був остарбайтером у Німеччині, на шахті працював. І знаєте, що мені сказала минулого разу інспектор? «Ви працювали на німців, то чого ходите добиваєтеся собі великої пенсії?» Ті слова різонули по серцю, як ножем…

Сонце трохи пригріло, і деякі старенькі бабусі й дідусі вийшли на подвір’я, аби вдихнути свіжого повітря. Бо ж у тому вузькому коридорі й здорова людина довго не вистоїть. Присіла і я на лавку. Коли бачу йде мій нещодавній знайомий Федір Павлович Хропатий.

– Усе владнали?

– запитую його.

– Та де там! Сказали, щоб прийшов після обіду. А поки подамся до лікаря, – й ледь пересуваючи ноги, попрямував до крутих східців.

Як він, бідолаха, їх здолає? А ще ж після обіду прийде сюди. І, можливо, знову нічого не доб’ється.

Господи Праведний, де взялася та пенсійна реформа на оці посивілі голови, згорблені спини і зболені руки, ноги, серця?..