«Харчові автографи» на Кобзаревих святинях

…Коли він – понівечений, обезглавлений – усе ж стояв за 200 метрів від станції метро «Дніпро», неподалік розважального комплексу «Rivers palace», чиясь рука поклала під гранітний постамент ракову клешню і використаний пакетик чаю. Тетяна Нечай, екскурсовод і києвознавець, серцем відкидала злий умисел: «За спогадами сучасників, Тарас Григорович дуже полюбляв пісний суп із раків. Може, хтось, знаючи про це, під час Великого посту отак своєрідно виявив свої почуття…». Але, мовивши це, пані Тетяна сама тут же висловила сумнів у слушності цієї версії.

Скинутий з постамента побитий хрест у вигляді сонця з написами: «Від Києва до Моринців 181 км» і «До 175-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка»; зігнутий (очевидно, від сильного удару) штир, на якому він стояв з 1989 року до грудня 2003-го, – все це навряд чи сприяло виявам шаноби і любові, навіювало гнітючі почуття, а не бажання зробити якийсь теплий, людяний жест… Найімовірніше, «харчові автографи» залишили  байдужі до всього молодики, здатні пекти раків лише в прямому сенсі. Власне, вони в цьому непоодинокі. Громадськість столиці України на диво спокійно проковтнула ще один акт вандалізму, пов’язаний з пам’яттю Тараса Шевченка. І це в рік 190-річчя з дня його народження!

Ліга екскурсоводів Києва звернулася до цілої низки державних установ, творчих спілок  і засобів масової інформації з листом, де повідомила про  факт зруйнування знака і нагадала про його духовне значення для українського народу. Адже саме в цьому місці у травні 1861 року труну з тілом Шевченка було встановлено перед завантаженням її на пароплав «Кременчук». Оскільки київський генерал-губернатор Васильчиков категорично заборонив настоятелеві нині відновленої церкви Різдва Христового на Поштовій площі священикові Лебединцеву допускати, крім панахиди, промови цивільних осіб, усі, хто проводжав Кобзаря до Канева, мусили виголошувати ці промови на шляху до пароплава, під час зупинок. У місці, про яке йдеться, така зупинка була останньою. Молоді Михайло Драгоманов, Володимир Антонович та інші саме тут мовили прощальне слово над труною Тараса. Та й не всі тоді сідали на пароплав – багато хто з українців простився зі своїм пророком біля причалу. «Цей куточок біля дніпровської набережної освячений тим, що тут стояв прах нашого генія, що тут лунали щирі слова його послідовників», – говорить Тетяна Нечай.

Попри те, що чиновництво в одних випадках відмахувалося від «надокучливих» екскурсоводів («знак не має паспорту, його встановлювали ще за часів СРСР» – але, вибачте, чия це проблема?, «він малохудожній, з бетону» – насправді, і високохудожній, і не з бетону, а з граніту, пісковику і бронзи! – «автор невідомий» тощо), в інших – відмовчувалося, та активність небайдужих людей все-таки мала наслідки. І хрест-сонце, і постамент було перевезено до художньо-реставраційної майстерні на вулиці Васильківській, де його начебто мають відновити.

Але чи можемо ми, люди, яким болить усе, що стосується Шевченка, на цьому заспокоїтись? Чи випадково там, де колись чекав на свій священний вантаж «Кременчук», віднедавна погойдується велика, поки що порожня баржа? З якою метою її підігнали? Чи не планується тут іще один розважальний комплекс на воді, а Шевченків сонце-хрест «плутався під ногами» у новоспечених хазяїв української землі?

Ми б не ставили таких запитань, якби цей випадок був поодиноким. У тім то й річ, що через українські святині (і, не в останню чергу, – Шевченкові), схоже, нині пролягає незрима лінія фронту. Власникам ґенделиків на Пріорці вже починає муляти хата-музей – до речі, одна з філій Національного музею Т.Г.Шевченка. Працівники цієї філії з подивом дізналися, що діячі приватного «общепіту» цілком серйозно планували (а може, й досі планують?) розширити межі «рюмочної» за рахунок Кобзаревої святині. Не дуже затишно в оточенні дебелих хмарочосів зі скла і бетону й хаті-музеєві Т.Г.Шевченка на Козиному болоті. Цивільні справи в районних судах виграють ті, хто малює своїм квачем Тараса Шевченка як кровожерного упиря і ницого п’яницю; а ті, хто насмілюються захищати світлу пам’ять поета, опиняються в ролі відповідачів. Їй-право, таке може відбуватися лише в Україні, на нашій і, на превеликий жаль, досі не своїй землі.