Гине могила Олександра Кониського
Коли перед тобою людина незвичайної долі, яка пройшла вже довгу життєву ниву, і слухати б її оповідь про життя – не переслухати, і з тих фрагментів розповіді мусиш укласти невеличкий газетний матеріал, почуття несправедливості точить тебе. Так і цього разу.
Інна Григорівна Близнюк віддавна передплачує «Вечірку». З’ясувалося, що має навіть грамоту від нашої газети! Колись виграла конкурс на найкращу назву магазинів у Києві. Пригадуєте, квітникарні «Волошка», «Лілея»? Це її витвори. І «Сяйво» – письменницька книгарня!
Але привід для нашої зустрічі був важливіший. Уже понад тридцять років(!) ця жінка доглядає на Байковому могилу автора нашого духовного гімну «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» та двотомної праці «Тарас Шевченко – Грушівський. Хроніка його життя» Олександра Кониського. Час від часу долучалися на її прохання помічники, якось навіть панахиду на могилі було відправлено...
Але всі намагання Інни Григорівни достукатися до відповідних інстанцій, щоб забезпечити належний догляд за могилою, закінчувалися звичними відписками й обіцянками. А зверталася киянка до міськради, Національної Спілки письменників України, Союзу українок, цілого гурту народних депутатів… А ж це не приватна справа! Нині вона, літня жінка (1923 року народження), вже не в змозі відвідувати «рідні могилки» на Байковому.
Переді мною – написана Інною Григорівною оповідь-роздуми про людську пам’ять і пошанування могил. Жінка з дивовижним чуттям рідного слова, хоча відповідної освіти не здобула. Усе те писалося заради одного: нагадати громадськості про святі, але занедбані могили. Як мовиться, «екологія пам’яті».
А з чого усе почалося? З батькового захоплення театром, класиками-корифеями, з якими Григорію Степановичу Близнюку, аматорові, пощастило бути поруч. Народжений у Переяславі, цей обдарований «чоловік із народу» передав доньці і захоплення театром, і українською культурою загалом, і високу шляхетність духу. Коли слухала Інну Григорівну в її скромній квартирі (що водночас – домашній музей), мимоволі ловила себе на думці: як змеженіли ми, спрощуючи себе, перейняті так званим виживанням...
А щодо музею домашнього – то на ті раритети, певне ж, професійний крадій і уваги не звернув би: не золото ж! Та кожна річ незвичайна тим, що оповита особливою аурою людської пам’яті і долі. Чашечки й вази з портретами Шевченка, комірчик, який передала колишня сусідка. З уцілілого шматочка маркізету вона витворила його в далеких таборах. «Голка в когось знайшлася, а от ножиці не дозволялося, – розповідає Інна Григорівна. – Додумалися заточувати на камені бите скло, аби підрізати ниточки і ними мережити манюсінькі вічка. А від татової бібліотеки лишилося ще трохи театральної літератури і чимало п’єс старого українського репертуару. Колись мені сказали, що в Києві моя квартира, може, єдина, де є портрет Миколи Садовського. Був ще один його портрет, який створив земляк із Переяславщини, художник і бандурист Микола Губар. А той портрет олійними фарбами мальований на поселенні після ГУЛАГу! 1996 року, коли відзначали 140-річчя від дня народження актора, я подарувала реліквію музеєві Заньковецької».
Така чутливість до пам’яті духовної і втіленої в реліквіях у Інни Григорівни знову-таки від батька. Вона показує пожовклий аркушик із календаря, де його рукою занотовано точний час народження доньки...
Наближається Великдень, а Інна Григорівна десятки літ до цього свята вирощує овес. А серед того вруна приладнує пасочку і навколо – крашанки. Любила порадувати знайомих таким подарунком. А ще – завжди клала крашанки на могили Заньковецької, Садовського, Грушевського, багатьох-багатьох інших. І звичайно ж – Олександрові Кониському. «Дякуючи татові, знаю це поховання уже понад півстоліття. Серед багатьох пісень, які співала мама, змалку запам’яталася й покладена на музику Миколою Лисенком. «Молитву за Україну» виконують на урочистих вечорах, нею закінчуються служби в українських церквах... Дуже боюся, що могилу Кониського заснують кропива та бур’ян і з часом вона загубиться».
Хоч і зовсім недалеко від центральної алеї Байкового кладовища та могила: у другому ряду ліворуч. На ній – старокозацької форми хрест роботи знаменитого художника й архітектора Василя Григоровича Кричевського. Того, що оформив будинок Полтавського губернського земства і Канівський музей-заповідник Т. Г. Шевченка.
Нині Інна Григорівна просить-благає редакцію «Вечірнього Києва», щоб звернулася до відповідних інстанцій, які подбали б про належний догляд за могилою Олександра Кониського (1836-1900). Український письменник, публіцист, громадський діяч, один із засновників Товариства імені Шевченка у Львові (1873) й пізніше ініціатор його перетворення на НТШ, заслужив пам’яті нащадків.
Редакція «Вечірнього Києва» звертається із клопотанням до КМДА щодо належного впорядкування могили Олександра Кониського. Бо ж соромно буде всім нам, коли могила автора духовного гімну України зрівняється із землею…