«Духів день» оживлює почуття…

Значення прем’єри Молодого театру «Духів день» полягає не стільки у виході нової вистави Олександра Дзекуна, скільки в поверненні сучасного покоління до творчості Тодося Осьмачки, «оживленні» в українській культурі несправедливо забутої «химерної» прози автора.

Основою вистави «Духів день» є п’єса за оповіданнями Тодося Осьмачки «Старший боярин» і «Поет». А основні мотиви творчості українського письменника – єдність минулого і сучасного, химерного, фантастичного і реального (пізніше зображеного в творах Валерія Шевчука). І все це з екзистенційним підходом до буття людини, яка є лише маленькою піщинкою у всесвітньому коловороті.

Вистава Олександра Дзекуна – своєрідна суміш українського фольклору, європейської культурної традиції під демонічним, інфернальним началом, яке вже мало місце в його виставі «Брате Чічіков» (Театр імені І.Франка).

Поставновка «Духів день» самою лише назвою налаштовує глядача на перегляд не чітко обумовлених сюжетом подій життя та побуту, а фантастично-химерних моментів людського існування. Саме у Духів день земля прокидається, відбуваються всілякі чудернацькі пригоди й оживають тіні та легенди. Спочатку здається, що дія у виставі протікає занадто уповільнено, немов «пересувається» важкими кроками. Проте саме завдяки такому ігровому «мовчанню» Гордія (у ролі – Д.Тубольцев), його хаотичним, невпорядкованим діям і відбувається нагнітання психологізму вистави, занурення глядача в атмосферу самотності, екзистенційного світовідчуття героя. Гордій постійно – на межі божевілля, перед ним проходять тіні, подібно до ліричного героя з «Intermezzo» М.Коцюбинського. Він спілкується з потойбічними силами,  немов Неш із кінострічки Рона Говарда «Ігри розуму». Проте таке божевілля сприяє «розширенню свідомості» героя, реанімації його душі.

Освітивши своє споріднення з українською культурою саме постановкою творів української класики, що, на думку режисера, мають зазвучати зі сцени, Олександр Дзекун етнізує кожну деталь вистави, кожен звук у голосіннях героїв, або художньому змалюванні життя селян. Так, усі герої вдягнені в національне українське вбрання (художник по костюмах – Лариса Чернова), й навіть русалки, що виходять у Духів день до людей, також є фольклорними персонажами. Вистава Олександра Дзекуна має монологічний характер, а Гордій не говорить звичайною мовою, він нібито проспівує кожне слово, кожну паузу свого розпачливого монологу, що так схожий з українськими плачами над покійниками, які становили окремий жанр у фольклорі. Й інші персонажі – Горпина Корецька (у ролі – С.Ватаманюк), Варка Діяковська (Л.Ребрик), Харлампій Пронь (А.Баса) – образи з народу. Хоча у виставі звучить музика Й.Баха, І.Стравинського, К.Шульца.

Художньо вистава вирішена як стилізація українського побуту з його національною атрибутикою. Проте є у художньому рішенні й магічні, багатозначні символи. Серед них – човен, як знак дороги між минулим і майбутнім. Урешті-решт потім він повертається на могилу героя – його подорож у світ предків. А ще – криваве сонце, яке символізує запал, горіння українського народу, нищівне полум’я в його душі та свідомості, а також ту кров, яку йому довелося проливати. Не даремно всі мертві після прибуття до потойбічного світу переодягаються у червоне вбрання.

Після перегляду вистави «Духів день» відчуваєш важкість та пригнічення. Але водночас у душі починає щось щеміти, й, здається, що ти вже давно чекав чогось подібного, такого віддаленого від сьогодення й водночас близького та зрозумілого. Попри те, що вистава не вписується в сьогоднішню маскультуру, вона виконує головну функцію мистецтва – пробуджує почуття, які, хотілося б, щоб жили не лише у Духів день…