Якщо сказати, що Тарас Прохасько нині модний письменник – йому буде страшенно незручно. Так, увага преси (літературно-критичної, журнально-молодіжної тощо), увага «простих» і відомих читачів (від Оксани Забужко до Юрія Макарова) – це правда. Але самому письменникові не про славу йдеться.
Останнім часом Тарас Прохасько видрукував кілька книжок: «Лексикон таємних знань», «FМ-Галичина» (радіоновели), «Інший формат» (серія інтерв’ю), роман «НепрОсті». Перші публікації – у журналі «Сучасність» і «Четвер», перша книга «Інші дні Анни» – у видавництві «Смолоскип» (1998).
Тарас Прохасько – сам собі феномен. Але мені найбільше йдеться про чулість, чуйність, вразливість, дивовижну пластику самовслухання цієї людини. До його письма треба звикнути і дорости. У метро такого не читатимеш, слава Богу. А коли читатимете – проїдете потрібну станцію.
Крилатим висловом про Тараса Прохаська стали слова Юрія Андруховича: «Так повільно і точно могла б писати рослина». Мається на оці не лише те, що Тарас за фахом біолог. А те, що світ рослин він і справді бачить і відчуває ніби зсередини. Там – своя філософія.
Тараса Прохаська дехто сприймає як провінціала з Калуша, ботаніка, такого собі «мандрівного філософа». Може, це «модифікація» нашого Григорія Сковороди, а може, його улюбленого Франциска Ассизького.
Сам про себе Тарас так і каже: «Чого я справді не маю, то це якоїсь агресії або наперед негативного ставлення до людей. Я чекаю від них кращого».
Рідкісний виняток – надто в наш час. Виняток і «в житті», і «в літературі». Через те сказала б спрощено: його проза екологічно чиста. Коли читаю інших, які помножують хаос, зло, відображаючи його так, ніби вони милуються ним, то слово Прохаська відтворює його як істоту, байдужу до влади і агресії.
Він живе передусім внутрішнім життям – про це найочевидніше свідчать його тексти.
Своєю творчістю Тарас Прохасько ніби компенсує певні проблеми інших людей. Є люди, яким імпонує відчитувати в його текстах неспішність, самозаглибленість, щасливу самоту. Мені здається, цей письменник допомагає нам стати глибшими, зосередженішими на внутрішньому, а не на миготливому зовнішньому.
– Коли я пишу щось, – відповідає Тарас, – для мене не є надзавданням виказати, виговорити себе. Мене не дуже обходить, аби хтось дізнався, що я пережив. Однак написане виливається саме в такий спосіб, бо інакше я не можу цього зробити. Та надзавданням мого писання є одна-єдина ідея. Хотів би кожній людині пояснити: її життя, її історія є не гірша від того, що можна прочитати в книжках чи побачити по телебаченню. Тобто, всього-на-всього якось інакше подивитися, трошечки перевести це в площину уявної літературності і тоді все зміниться. Людині страшенно важливо пам’ятати себе в різні свої періоди, на різних етапах, бо легко все стирається, і кожен із нас живе якимось найближчим минулим. Те, що я написав, допомагає мені пам’ятати себе. Передусім мені хотілося показати сам метод. Не йшлося про якісь реальні конкретні факти чи що, а сам метод, світобачення.
Тарас Прохасько дуже тонко пише про запахи. Тут він теж має свою особливу філософію. Каже так:
– Я дуже вірю в те, що є обмежена хроніка життя, хоча знаю, що життя нескінченне. І знаю, що в житті кожного повинен відбутися набір якихось подій, власних явищ, феноменів, вражень, кількість яких є обмеженою. Я не вірю, що людина може осягнути більше, ніж, наприклад, певним чином їй дано. Мені здається: нема життя кращого, як є, бо кожне життя має можливість перейти через певні структурні елементи, яких є не так багато. І мені здається, що запахи є знаками тих первинних, тих найголовніших структур, з яких складається життя будь-кого. Далі вже йде такий собі калейдоскоп – як ота дитяча іграшка, де різнобарвні скельця, відбиті шматочками дзеркала, складаються в певні композиції. Урешті-решт, ми знаємо, що в тому калейдоскопі є всього якихось п’ять скелець, п’ять елементів, і рух один і той самий. І так само в житті. Тому думаю: не буває неповноцінних, невдалих життів. І запах є познака суперструктури, з якої складається це життя.
– Як ви ставитеся до власного безсмертя?
– Спонукаєте до відвертих відповідей, яких я ще ніколи не давав... Я безмірно вірю у Творця. Безсмертя, на земний погляд, мені видається тяжким і трошки нуднавим. Бо коли уявити цю нескінченність... Але я знову-таки говорю як землянин, як людина, що ходить по землі, і не знаю, не можу знати і не можу допускати, як буде там. Можливо, там завжди буде все добре... Що мене страшить – це якщо там зустрінуться всі і все знатимуть один про одного. І якщо всі все знають про тебе, знають, що ти думав про них, то яке буде порозуміння між душами? Можливо, цей момент знову-таки походить із мого земного досвіду, бо я знаю, наскільки важливо створити порозуміння між людьми. І коли я переношу це на уявлення про душі, коли немає ніяких таємниць, і як після того вийти на вищий контакт? І до того ж цей контакт – назавжди, навічно, на часову нескінченність. Але я вірю: там усе буде лагідно, там не буде тих дріб’язкових упереджень і звинувачень, які є тут, на землі.