«Вечірній Київ» на прямій лінії з Путіним і... Пушкіним
30 вересня минулого року «Вечірній Київ» надрукував статтю «Хто «сит», хто «єл», а хто й «пу». Ми й не сподівалися, що резонанс від неї покотиться далеко за межі України й долине до вух самого президента Російської Федерації. У тій статті ми заторкнули походження прізвищ деяких відомих російських політиків, серед них і Путіна. Головний редактор газети «Уґраїна» – вісника Товариства культури народів фіно-пермської групи в Києві, етнограф та історик Ростислав Мартинюк – тоді нам розповів чимало цікавого, зокрема про... фіно-угорське походження росіян. Це настільки зацікавило карелів, вепсів, водян, що вони напряму звернулися до свого президента з проханням підтвердити або ж спростувати його вепське походження. Відповідь була цікавою.
І що ж він їм відповів?
Про це ми довідалися з вепської національної газети «Kodima», примірник якої, датований груднем 2003 року, нам до редакції потрапив з далекого Петрозаводська (Петроскої – по-карельськи – авт.). Аби дискусія, до якої ми знову запросили винуватця того резонансу, пана Мартинюка, не була голослівною, мусимо трохи поцитувати Мікуля Абрамова, автора статті в «Kodima» «Кто есть «Пу?» Ось що він про нас пише (подаємо в перекладі):
«...Звернімося до доволі популярної в Україні газети «Вечірній Київ». Під рубрикою «Загадки єгонських вепсів» опубліковано велике, на цілу газетну шпальту, інтерв’ю з представником Товариства культури народів фіно-пермської групи в Києві... На запитання кореспондента газети: «А що ж означає прізвище нинішнього президента Путіна?» Ростислав Мартинюк відповідає (далі в газеті йде текст українською): «...Кажуть, що його предки здавна проживали в місцевості Вєсь Єгонська. А там споконвіку мешкають лишень вепси. Саме ж прізвище походить не від слов’янського «путь», як намагаються нас переконати, а від слова «пу», яке мовою і комі, і вепсів, і навіть фінів означає – дерево...»
«Треба сказати, що чутки про вепське походження Володимира Путіна бродять не тільки в Україні, – пише далі журналіст петрозаводської газети. – Запитання «А чи справді Путін – вепс?» особисто мені ставили в Естонії, Фінляндії, Республіці Комі... Автор цих рядків те запитання переадресував і телефоном, і через Інтернет під час прямої лінії президенту РФ. Запитання в адміністрації президента прийняли, і без відповіді не залишили»...
Вепси, скажемо задля довідки, – один із корінних народів Північного Заходу європейської частини Росії. Мова їхня належить до прибалтійсько-фінської гілки фіно-угорської мовної сім’ї. Тож вони близькі до карелів, фінів, естонців. Предками вепсів вважається давнє плем’я вєсь, яке згадується в руських літописах. Інша етнічна назва вєсі – чудь. Досі основна частина вепсів, які впродовж віків жили компактно, зберегли мову та культуру (В.Пімєнов, 1965). Не так давно вепси обіймали таки чималеньку територію – переважно між двома великими озерами – Ладогою та Онегою, аж до Білого моря. У Карелії, поблизу того ж Петрозаводська, є найпівнічніші поселення цього давнього і майже реліктового народу. Треба сказати, що вепси мали свої національні райони ще зовсім недавно, їх ліквідував Микита Хрущов у 1959-му. А 1989-го указ про створення нацокругу лежав на столі Михайла Горбачова...
«Запитання, яке ми поставили президенту РФ, – розповідає Мікуль Абрамов у своїй статті, – переслали до адміністрації глави Республіки Карелія, звідтіль – до Держкомітету з національної політики, а відповів уже начальник відділу Держкомітету Віктор Бірін. Відповідь його в усній формі звучить так: воно може бути, що Володимир Володимирович є карелом, адже в Тверській області, звідки родом батьки президента, проживають карели. Та чому ніде не проходить інформація, що Путін карел?
Але глянемо на карту Тверської області і побачимо, що одне з міст, районний центр там називається Вєсьєгонськ... Якщо назва міста походить від назви давнього племені вєсь, то, без сумнівів, тут живуть вепси. Про це, до речі, в своєму інтерв’ю говорить і Ростислав Мартинюк, згаданий вище».
Тож сам Путін не захотів на всю Росію, в прямому ефірі, зізнаватися в тому, ким є за своїм походженням. Проте й не спростував інформації. Коли б насправді він не був фіно-угром, то, звичайно, просто б відмахнувся від надокучливих журналістів із Петрозаводська.
Однак, що за діло нам, українцям, до того походження?! Та не поспішайте, панове, тут і нам має перепасти.
І що нам має перепасти?
Після серії статей про фіно-угорські народи та про відродження їхньої національної культури до нашої редакції стали надходити листи від читачів, які бажають більше дізнатися про донедавна майже заборонену тезу, буцімто росіяни – нащадки зовсім не Київської Русі, а фіно-угорських племен. Зокрема, киянин Володимир Мотичко ось що пише: «...якщо вчені доводять, що теперішні жителі всіх тих областей РФ, які лежать на північ та схід від Москви – нащадки фіно-угрів, і вони в якусь мить історії втратили свою мову, культуру, то нині будь-які територіальні чи історичні претензії Москви до Києва не мають жодного реального підґрунтя – які ми з ними брати?!» Інші ж читачі, принаймні пан Роман Сверстенко з Борисполя, телефонують і роздратовано вимагають, щоби ми ще більше акцентували увагу на цій темі, і перемежовують свої промови гаслами на кшталт «Руки геть від Києва!» А декому й зовсім не до вподоби вся ця дискусія.
Ми попросили прокоментувати ситуацію вже згадуваного пана Ростислава Мартинюка. Ось що він нам розповів:
– Біда фіно-угорських народів у тому, що їх колонізували в старі часи майже без застосування зброї. Просто слов’яни приходили й поселялися спочатку між мерянами, потім між іжорою, а далі й між іншими – міщерою, себто, карелами. Давньослов’янська мова поступово стала мовою міжнаціонального спілкування. Адже всі ці племена розмовляли різними мовами. Згодом сформувалася сучасна російська, і споконвіку фіно-угри просто «перевтілилися» у слов’ян. Ми не можемо нині осуджувати їх, бо й самі не набагато міцнішими горішками виявилися в ХХ столітті. Тому ненависть до фіно-угорських народів – відверто абсурдна. Ми можемо їм співчувати, можемо допомагати усвідомити свою національну приналежність, можемо радити повернутися в лоно того роду, з якого вони випали, але зовсім не ненавидіти. Нині ті народи на межі зникнення. Свідомих вепсів за останнім переписом залишилося тільки вісім тисяч, інших ще менше. Але вони відроджуються. Не скажу, що завдяки тому, що президент РФ виявився з їхнього середовища, але таки відроджуються. Ситуація на цій величезній території нагадує ту, яка склалася на теренах Австро-Угорської імперії наприкінці ХІХ століття. Майже всі слов’янські народи тоді були під короною Габсбургів. І хто б у той час сказав, що свободу і незалежність колись матимуть словаки, словенці, боснійці, українці? Та гасло «Свободу Словаччині!» у ті дні самі словаки назвали б божевільним. Мали пройти роки, поки східні європейці зрозуміли, що і вони мають цілковите право на свободу. Тому зараз бігати Санкт-Петербургом чи Москвою з транспарантом «Свободу Вепсландії!» відверто завчасно. Фіно-уграм наразі зарано ще «їсти тверду їжу», грубо кажучи, вони ще тільки-но пригубили молоко. Та погляньте на Європу – нині ви знайдете чимало молодих держав на території, якою правив Відень. А серед них ледве розпізнаєте малесеньку Австрію. Про те, що більшість областей сходу та півночі РФ майже стовідсотково заселені фіно-уграми, які перейняли мову та звичаї чужинців, свідчить навіть фольклор краю. Більшість казок, навіть тих, які перефразував Александр Пушкін, – місцевого, фіно-угорського походження. Та й сам поет далеко не росіянин. Чомусь усі вхопилися за його африканське коріння й виснуть на ньому, ніби золотий ланцюг на дубі. А він-то також...
Тож, хто Пушкін також?
– Александр Пушкін жив у Болдіно. Навіть нині це село лежить всього за вісім кілометрів від кордону з Республікою Мордовія, – розповідає далі Ростислав Мартинюк. – Тому й не дивно, що його поеми переповнені образами з фіно-угорських казок. Йому в цьому допомогла всім відома няня Арина Родіонівна – іжорка за національністю. Інша назва іжори – інгерманландці. Вони селилися на південь від Неви. Історикам давно відомо, що няня поета походила із селища Лампі, досі багатого на народні традиції. Якраз селяни й розповіли поету і про того кота, який бродить навколо дуба. Згідно з фінськими переказами, у котів перевтілюються душі померлих чаклунів. Вони сторожують дерева, бо в дуплах дерев давні фіно-угри влаштовували гробниці. Те ж саме можна сказати про «Казку про царя Салтана» й епізод із засмоленими в бочці жінкою та її сином. Це давня вепська народна казка, яка досі входить до збірників казок цього народу. Пізніше вже Едуард Успенський запозичив у них Чебурашку. Це слово перекладається як домовичок. До речі, він у фіно-угрів обов’язково з великими вухами. А Шапокляк означає – чорний капелюх. Крокодил Гена – образ доброго змія з народних вірувань, у якого виросли ноги. Та й прізвище Александра Сергійовича також не має нічого спільного з пушкою в значенні гармати. Його материнська лінія – з корінних, місцевих, не з абісінських походить. «Пушка» по-ерзянськи означає – борошно.
* * *
Погодьтеся, тема таки цікава. Як сказав відомий персонаж Артура Конан Дойля, отак почнеш вивчати сімейні портрети, й повіриш у переселення душ. Ну що ж, панове, а чи не мали сумніву ми, українці, щодо «прямого родства», яке нам настирливо і так довго нав’язували? Виявляється, ментальності наші недарма так різняться, недарма ми ніяк не можемо визнати, що ми – це вони. Тепер, певне, нам треба переконувати вже їх, що вони – це не ми. Що у них своя, ще давніша за нашу, історія. Що їм не соромно має бути духовно відліпитися від Києва, не соромно визнати себе старшими за віком, але не «старшими братами».