«Авторитет» послав на фабрику, «М’ясний альянс» – у чергу

Подекуди у наших селах  гадають, що де-де, а у Києві най-складнішу життєву проблему таки можна зрушити з місця. І зарплатня тут пристойна, і виплачують її справно, і безробіття не дуже дошкуляє людям. Надивилися по телевізору, либонь, бо з передплатою періодики у селі нині скрутно, чи радіо їм наговорило про рай у столиці. Принаймні, в Удичі, що на Вінниччині, вважають, що кияни не переймаються, де  заробити на хліб насущний. Так гадала донедавна й Тамара Іванівна (прізвища просила  не називати). Жінка працювала на місцевому цукрозаводі. Але в останні роки він більше стоїть: півтора-два місяці попереробляє цукрові буряки – та й заглохне на десять.  Досі сяк-так перебивалося, а наразі скрута змусила шукати хоч якого-небудь заробітку.

– Мені до пенсії – всього два роки, – бідкається жінка. – Та й вдома всі заглядають у мої руки.  Донька навчається, правда, заочно, в Уманському педінституті, за що маємо в рік заплатити 1000 гривень. А де їх взяти?

Тамара Іванівна роботи не боїться – готова до найчорнішої, найважчої. З тим і подалася до Києва, позичивши у добрих людей 100 гривень. Зупинилася у тітки, власне, вона наобіцяла небозі  якщо не золоті, то принаймні посріблені гори у столиці. І вранці вирушила на пошуки роботи.

– Ще на привокзальній площі, – розповідає Тамара Іванівна, – за 3 гривні взяла у милої жіночки, яка тримала в руках табличку «Потрібні на роботу», координати бюро працевлаштування, що на вулиці Урицького. Одразу ж вирушила за вказаною адресою.
Тут з порога їй заявили: «Платіть 30 гривень за інформаційні послуги, тоді будемо вести розмову». Вона й зачинила двері, бо ж у кишені негусто (30 грн. уже витратила на дорогу). Пригадала, що тітка радила купити їй газету «Робота», де друкують об’яви різні роботодавці. Так і вчинила. Дуже швидко віднайшла у ній кадрове агентство «Авторитет» на проспекті Перемоги, і поїхала туди.
– Зустріли мене дуже приязно, – говорить Тамара Іванівна. – І пообіцяли негайно, завтра, влаштувати  на роботу, що одразу підкупило мене. І навіть вручили три адреси роботодавців. За цю послугу я мала заплатити 85 гривень. І заплатила (добре, що позичила у тітки). Щонайперше поїхала на фабрику «М’ясний альянс».

А там – вже черга таких, як вона. У відділі кадрів сердито заявили їм: «У нас немає роботи. Хто вас сюди прислав?»
–  То може, є на вашому філіалі у Святошині? – поцікавилася Тамара Іванівна. На що їй не без здивування відповіли:
– У нас ніколи не було там філіалів.

Отакої! Заглянула  подолянка у свій папірець, й поїхала за другою адресою – на бульвар Лепсе, де знаходиться фірма «Лара». Тут до неї поставилися більш-менш чемно: «Нам потрібні робітники віком до 40 років».

– Вернулася я назад до того агентства з працевлаштування, – ледь не плаче бідолашна жінка. – І кажу їм: за що ж я заплатила 85 гривень? Та вони й слухати мене не схотіли: вилаяли і вигнали.

Жінка – у відчаї. Вона ніяк не може збагнути, що її ошукали спритні ділки, підсунувши липові квитанції. Наприклад, у платіжці, яку їй вручили у бюро з працевлаштування, що на вул. Урицького, і словом не обмовлено про таку організацію. Тут лише зазначено фізичну особу – Бончук Наталю Володимирівну і її рахунок у Жовтневому відділенні ПІБ.

–  Ми в селі звикли вірити людині на слово, – говорить Тамара Іванівна. – Ніколи не сподівалася, що у столиці можуть бути такі пройдисвіти. І як вони не бояться Бога?

Таких нічим не налякаєш: ані Богом, ані чортом. Обдурюють як тільки можуть, бо ж довкола стільки довірливих людей, які клюють на їхнього шахрайського «черв’ячка». Тамара Іванівна звернулася до редакції з єдиною метою: щоб люди були пильнішими і не потрапляли у таку халепу, у яку не з доброго дива потрапила вона.