Яке то щастя – повернути чужу любов

Уздовж і впоперек помережана наша земля великими шляхами і маленькими стежками. Скільки пролягло їх від України до далеких і ближніх світів – не злічив ще ніхто. А скільки людських доль загубилося на них! Боже ж ти мій!..

Остання надія


В Україні вже впродовж 12 років діє червонохресна Служба розшуку, яка у співпраці з Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, Міжнародною службою розшуку і Товариством Червоного Хреста у сорока країн світу безплатно здійснює пошуки людей, які внаслідок воєн, збройних конфліктів опинилися далеко від рідної землі. Працівники Служби розшукують документи, що підтверджують перебування наших громадян у нацистських таборах, гетто, в полоні, на примусових роботах, знаходять могили захисників Батьківщини, які загинули на чужині. Найбільше, 60 відсотків усіх звернень, стосується Другої світової війни. Вона забрала з України 9 мільйонів молодих життів: 6 мільйонів з них загинули в концтаборах, зникли безслідно, 2,4 мільйона – депортовані до Німеччини, з них 200 тисяч не повернулися додому з певних причин. Жахлива статистика! І хоч як це прикро, вона не спинилася на позначці «Друга світова». Українців не обминули сучасні збройні криваві конфлікти у різних регіонах світу.

Летять із-за кордону в наші міста та села похоронки, ридають, замолоду сивіючи, українські матері, тужать удовиці, плачуть діти. Скільки наших хлопців полягло лише в Афганістані! 17 – і досі перебувають у полоні, 50 – вважаються безвісти зниклими. Ці цифри вселяють у материнські серця надію: «А може, він живий…» Вона віритиме, чекатиме до останніх своїх днів.

За час свого існування Службою розшуку встановлено імена й місце перебування понад 6 тисяч осіб, більшість з яких від переможного 45-го були для своїх рідних втраченими. «Яке це щастя знайти свою матір чи батька, брата чи сестру, сина чи дочку!» – стверджує Ірина Юріївна Царюк, керівник Служби розшуку і від цих слів у її очах зблиснули сльози. Разом зі своїми колегами (а тут працює всього 10 жінок) вона була свідком стількох зворушливих зустрічей. Через їхні руки й серця щорічно проходить 35-38 тисяч листів та звернень із єдиним проханням: «Ви моя остання надія. Допоможіть розшукати…»

Донька зустрілася з батьком

«Моя донька хотіла б побачити батька. Може, його вже немає в живих, то хоч би дізнатися, де він похований», – це рядки з листа волинянки Н. К. Комової, який вона надіслала до Товариства Червоного Хреста, що у Києві, на вулиці Пушкінській.
…Сімнадцятирічною дівчиною вивезли Надю до Німеччини, де мусила працювати на фабриці. Молоду красиву українку вподобав нідерландський хлопець Ганс. Вирішили  невдовзі побратися. Та за два місяці до закінчення війни Ганса перевели в інше місце. Під час бомбардування Надя, на диво, залишилася живою. Не знайшовши у повоєнній суєті коханого, повернулася додому і народила донечку – Женею назвала, як хотів того Ганс.

Двом закоханим не судилося бути разом, і тому дуже сприяло КДБ. Надія згодом вийшла заміж, народила трьох синів. Працювала, ростила дітей і ніколи не забувала про своє перше кохання. Фото Ганса зберігала, мов найцінніший скарб. Коли літа повернули з осені до зими, вирішила все-таки відшукати доньці батька. І знайшла. Яка то радість була! Сподівалася побачити того, якого так кохала все життя, але не судилося – померла через тиждень, отримавши обнадійливого листа від Служби розшуку.

А незабаром донька її Женя купувала квиток на літак до Нідерландів – летіла до рідного батька, якого ніколи не бачила. То була зворушлива до сліз зустріч. Вони розмовляли без перекладача – очима, усмішками, потисками рук, обіймами.

Похоронка обминула їхній дім

І хоч радянські війська  вже давно покинули Кабул, українські матері, чиїх синів повернули додому в цинкових трунах, не знімають жалобних хусток. Не втомилися виглядати з тієї війни своїх соколиків і ті матері, котрим вручили не похоронку, а повідомлення: «Пропав безвісти». Їхні тернові квітчасті хустки чекають свого дня. Нині  відомо, що шестеро наших співвітчизників, потрапивши в полон, залишилися в живих, і двоє з них відгукнулися на запит Служби розшуку. Президент Товариства Червоного Хреста в Україні І.Г. Усіченко особисто контролює, як ідуть пошуки таких полонених.

Два роки тому завдяки співробітництву з Держкомітетом України у справах ветеранів і Посольством України в Пакистані було налагоджено зв’язок із колишнім солдатом Олександром Левенцем, який з 1984 року вважався безвісти зниклим в Афганістані, і його рідними з Луганщини. Разом із сім’єю він тепер проживає в Афганістані у місті Кундуз. Тут опинився й донецький хлопець Геннадій Цевма. Має дружину, трьох дітей. Щось їх тримає там, на чужині, коли не рвуться до України…

У Сергія Алексєєва, який у 1982 – 83 роках служив в Афганістані і пропав безвісти, – вже дорослий 24-річний син Василь. Він дуже сподівається на зустріч з батьком, адже в їхній дім не надходила похоронка. Уся рідня живе надією. Василів запит передано до Міжнародного Червоного Хреста.

«Синочку, приїжджай!»

В алфавітній картотеці Служби розшуку на кінець 2003 року було 212256 інформаційних одиниць. Господи Праведний, скільки людських доль загубилося у світі! Є з-поміж тих товстих тек і справа вже літньої жительки Нікополя, яка впродовж майже 60 років розшукувала свого сина, народженого у Німеччині. Війна безжально розлучила їх: мати повернулася в Україну, а син опинився в США. Едвард, так назвали його прийомні батьки, лише після їхньої смерті, розбираючи архіви, дізнався всю правду. А згодом і те, що його розшукує рідна мати. Завдяки сприянню служби Ей-Бі-Сі відбулася телефонна розмова матері й сина. Сива жінка, заливаючись слізьми, голосила в телефонну слухавку: «Едику, синочку, приїжджай!..» І він збирався прилетіти до неї, але раптово помер. Тепер бабуся сподівається на зустріч з онукою. Подібних історій у Службі розшуку дуже багато. Адже щодня пошта звідусіль приносить мішки листів і в кожному – маленька надія, сподівання повернути із забуття загублене чиєсь ім’я, чиєсь життя, чиюсь любов.