Не розлучається з нами в піснях Таранець

Сьогодні ювілейний, 80-й день народження першого виконавця знаного в усьому світі гімну матері – «Пісні про рушник», володаря неповторного ліричного баритона Олександра Таранця. Йому випала непроста й нелегка доля. Співак, якому мали за честь запропонувати для виконання свою щойно створену пісню найвідоміші українські композитори і без виступу якого практично не бувало концерту, та що там концерту, будь-якого культурницького заходу і на найвищих рівнях, удостоївся офіційного звання народного артиста лише в 60 років. Хоча справжнім народним він став задовго до цього – ще наприкінці 50-х років минулого століття, коли вперше по українському радіо прозвучали проникливі слова «Рідна мати моя…». А потім слідом за Олександром Таранцем уся Україна, а нерідко й Радянський Союз та наші за кордоном, співали «Впали роси на покоси», «Марічку», «Ясени», «Стежину», «Чорнобривці», «Осіннє золото»…

Де ти, моя стежино?

Рід Таранців походить зі співочого полтавського краю. З того ж Глобинського району, що й брати Майбороди, Олександр Білаш, Раїса Кириченко. Щоправда, батькові майбутнього відомого співака, який мав неспокійну професію поштаря, довелося чимало помандрувати Україною. І хоч народився Сашко в селі Зеленому на Кіровоградщині, малою батьківщиною вважав Полтавщину. Ріс хлопчик з чотирьох років напівсиротою. Батькові довелося самому давати раду своїм вісьмом дітям. Поратися по осподарству допомагала єдина донька Мотя, що була й за господиню, і за матір наймолодшим. Батько був людиною віруючою, але тримати ікони в оселі не наважувався, бо міг через це втратити роботу. Тому на покуті замість образів був портрет Тараса Шевченка, а під ним – «Кобзар». Він і став «Букварем» для Сашка. По ньому вивчився читати, і з тих дитячих літ на все життя зберіг благоговійну любов до красного письма. Єдине, за що міг віддати останні гроші, згадує дружина Алла Терентіївна, була книга.

Батька призначили начальником пошти в Єнакієво на Донеччині, і сім’я знову змушена була переїжджати. На новому місці знайшов собі роботу й 6-річний Сашко. Начальник шахти взяв меткого хлопчика посильним. А почувши, як той співає, відвів його до хору в палац культури підприємства. Сашка туди не тільки охоче прийняли, а й зробили солістом.

Гармоніє, щира подруго…

До початку Великої Вітчизняної війни Олександр встиг отримати неповну середню освіту. Коли почалася окупація, хлопець пішки з Донбасу дістався на Дніпропетровщину. Неподалік від П’ятихаток влаштувався черговим на залізничний блокпост. Тут, у будці, й жив. Одного разу мимохіть заслухався грою німецького солдата на губній гармонії. Той, помітивши захоплений погляд підлітка, запропонував йому теж спробувати. Коли ж хлопець, боязко взявши невідомий інструмент і кілька разів спробувавши подути в нього, невдовзі видобув мелодію пісні «Волга-Волга», розчулений окупант подарував Сашкові гармонію. Її й досі зберігають у родині Таранця.

Пристрасть до гри на губній гармонії Олександр Михайлович проніс через усе життя. Він виконував на ньому навіть твори Моцарта, Шостаковича. Останню губну гармонію – вдосконалену й з широкими можливостями – незадовго до смерті подарував Олександрові Михайловичу, почувши його гру на цьому інструменті, син відомого австрійського композитора Леопольді.

Фронтові стежки-дороги

Війна вже котилася на Захід, коли Сашкові, який задля цього додав собі два роки, нарешті вдалося добровольцем потрапити на фронт. Було це на початку 1943-го. Став Олександр Таранець бійцем другого запасного стрілецького полку 4-ї гвардійської орденів Суворова, Кутузова і Богдана Хмельницького 4-ї гвардійської танкової армії, яким командував генерал Лелюшенко. У хвилини перепочинку між боями молодий солдат звеселяв душі своїх побратимів грою на губній гармонії та задушевними піснями. І одного разу помітив, як під час запеклого бою товариші прикрили його своїми тілами. Так вони робили не раз, намагаючись зберегти свого голосистого товариша, хоча той і протестував. Як же прикро був вражений фронтовик, коли уже в незалежній Українській державі на День Перемоги ветерани війни виштовхали його зі своєї колони на Хрещатику, бо він, бач, прийшов туди не з червоним, а з державним синьо-жовтим прапорцем.

Перемогу солдат Таранець зустрів на австрійській землі. Тут його спів почув генерал Лелюшенко й одразу відправив до ансамблю групи радянських військ у Німеччині. Все життя потім Олександр Михайлович з вдячністю згадував два роки роботи під орудою майора Шейніна, які вважав найбільшою музичною школою в своєму житті.

1947 року Сашко нарешті повернувся до мирного життя, якого вже не уявляв без пісні. Вступив до Дніпропетровського музичного училища, де блискуче вивчив не лише нотну грамоту, а й освоїв увесь оперний репертуар. Продовжувати музичну освіту хлопцеві дуже хотілося, тому здав документи і вступні іспити одразу до двох консерваторій – Київської і Московської, але коли настала черга вибирати, в якій навчатися, не вагаючись, віддав перевагу українській. Сюди Сашка прийняли одразу на другий курс, почувши на вступному іспиті у його майстерному виконанні аріозо Мазепи з однойменної опери П.Чайковського. Курсом опікувався сам Іван Сергійович Паторжинський! Сусідом по кімнаті в гуртожитку виявився теж майбутній співак Петро Ретвицький. Одного разу він, прийшовши із занять, не зміг витримати запаху гасу, яким прибиральниця побризкала у закутках від усіляких паразитів, і замість відкрити кватирку – кинув за грубу сірника. Коли ж побачив, що почалася справжня пожежа, схопив перше, що потрапило під руки. Загасити вогонь вдалося, а от Сашкова шинель обгоріла. Наступного дня він по чималенькому морозу прибіг у консерваторію роздягненим. Побачивши аж посинілого від холоду учня, Паторжинський написав записку дружині й відіслав його до неї. Марта Хомівна й без записки все зрозуміла, й одразу вручила хлопцеві чоловікову мисливську фуфайку. І хоч в неї могло вміститися два таких Сашки, він почувався в ній затишно аж до закінчення консерваторії.
А студенти Таранець і Ретвицький хоча й були зовні цілковитими антиподами, невдовзі створили дует і почали виступати разом у концертах. Тривала ця творча чарівна двоїна 27 років і подарувала слухачам незабутні «Пливе човен», «Місяць на небі», «Коли розлучаються двоє», «Сніг на зеленому листі», «Як затьохкав соловейко» та ще багато-багато пісенних шедеврів.

Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання.

Кажуть, справжнім великим коханням доля обдаровує лише людей талановитих. Мабуть, це й справді так. Алла Терентіївна Таранець нині мешкає сама, але в розмові жодного разу так і не вжила стосовно чоловіка слова «був». Він для неї живий і сьогодні, і присутній в усіх її справах. Хіба що, дивлячись телевізор, не можна прихилити свою голову на його коліна, як це було впродовж майже 40 років.

Познайомилися Алла й Олександр у день його народження. Згадує, як перехопило в обох подих, коли вперше зустрілися. І майже за чотири десятиліття не було такого вечора, щоб він не побажав дружині: «На добраніч!». І 26 лютого 1998 року за півгодини до півночі Олександр Михайлович, як завжди, зателефонував із Відня, де був у справах, побажав дружині доброї ночі, а потім сказав: «Більше нікуди без тебе не поїду, бо настав час, коли ми завжди маємо бути разом». А через п’ять годин серце Олександра Таранця зупинилося назавжди. У київській квартирі за 12 годин до цього – о п’ятій вечора – зупинився улюблений старовинний годинник співака.

 Шкода, але на пам’ятник на могилі та меморіальну дошку на будинку, де він мешкав, у держави коштів не знайшлося. Алла Терентіївна продала автомобіль і таки увічнила чоловіка у бронзі на повен зріст. А от на встановлення меморіальної дошки грошей у неї немає. Зверталася до влади, але з високих кабінетів відповіли, що не мають такої змоги. От і лежить уже рік у майстерні художника гіпсова заготовка майбутньої меморіальної дошки, ніби докір усім нам за байдужість до таланту, який прославив Україну на весь світ…