А щастя – тільки окраєць

Перебуваючи у психоневрологічному диспансері, Світлана майже ні з ким не спілкувалася. Закутавшись у ковдру й потупивши очі у стелю, жила тільки минулим. Байдуже, що мешкала в тісній кімнаті, де родина із трьох осіб ледь розминалася, та й грошей вистачало хіба що на харчі. І дарма, що бігала з ранку до ночі по двох роботах, а чоловіка все частіше бачила під «мухою». Інколи й стусана отримувала. Та навіть і не думала поскаржитися на тяжку долю. Адже жила лише для нього й сина, який народився в любові.
Для себе кращої долі не бажала, бо думала – найщасливіша в світі. Вірила, що ця маленька жіноча радість триватиме вічно… Але того фатального дня нарешті збагнула, що вже давно занапастила себе…

…Мов метелик на вогонь

Ще школяркою, коли була в 7 класі, Світлана вперше відчула ніжні почуття до русявого хлопчика, що сидів з нею за партою. Це було її перше кохання й, на щастя, а, може, на біду, Ігор відповів взаємністю.

– Тоді вони були чудовою парою, – розповідає Світланина тітка Ніна Анатоліївна. – Разом вчили уроки, разом ходили й поверталися зі школи. Ніхто не міг подумати, що їхня дружба так надовго затягнеться. Та й не в тому річ, аби ж не сталося так багато горя…

Мешкали вони у невеличкому селі Вінницької області, де всі про все знали. І коли Ігор вже був у випускному класі, поміж людей ходили небезпідставні чутки, що від нього завагітніла шкільна медсестра. Вона народила двійню, але малюки померли. Світлана, безумовно, про це знала також, але казала всім, що не вірить у плітки, мовляв, Ігор у неї не такий. Вона мужньо переносила перешіптування односельчан за її спиною й настановчі, а іноді й погрозливі слова матері, яка відмовляла її від близьких стосунків. Світлана лише усміхалася й відповідала, що все минеться. Жодного разу не виказала на людях своїх страждань і сліз, які вночі не давали їй спати. А у селі тим часом пошепки казали, що не дай Боже так кохати.

Світлана віддано чекала Ігоря з армії. Уже всі хлопці зрозуміли, що набиватися до неї даремно, бо нікого не бачить поруч із собою, окрім Ігоря. Хоч як плекали надію рідні, що ця якась майже хвороблива любов не витримає випробувань часом, та  ці двоє все-таки не розлучилися. Коли хлопець повернувся зі служби, покликав її за собою до Києва, де влаштувався на роботу до Подільського райуправління міліції.

– Усі ми тоді благали Світлану схаменутися, – продовжує розповідь Ніна Анатоліївна. – Зі сльозами на очах говорили, що життя в них не буде, бо крім того, що любив потішитися з іншими жінками, він ще й полюбляв у чарку заглянути. Проте вона не послухалася й полетіла, як метелик на вогонь у пошуках кохання…

Заблукала у мареві кохання

У столиці Ігореві, який став правоохоронцем, надали квартиру на вулиці Оболонській, куди одразу переїхала сім’я. Їх вже було троє, бо народився Миколка. Перші роки подружжя жило душа в душу, й Світлана нарешті відчула спокій на серці. Думала – найщасливіша в світі. Працювала в дитсадку, а вечорами підробляла прибиральницею на підприємстві. Вона робила все, аби рідні почувалися щасливими, й не вимагала жодної віддачі. Не дорікала Ігореві, що він по кілька ночей не буває вдома. А коли він приходив напідпитку, забивалася у куток і заспокоювала синочка, аби не плакав і не дратував татка. Іноді покарання їй не вдавалося уникнути. Тоді, заховавши малюка, вона мужньо зносила стусани й, затамувавши подих, не дозволяла собі навіть зойкнути, аби не злякати Миколку та не переполохати сусідів. З часом життя ставало все нестерпнішим, але Світлана тішила себе думкою, що чоловік все ж таки перетлумиться, і все владнається. Сподівалася, що найкращий спосіб його втримати, – бути покірною.

– Гадаю, що терпіла всі знущання лише тому, що дуже його кохала. Навіть заплющувала очі на його зраду, – розповідає Світлана. – Спершу причину такої поведінки шукала у його роботі, яка інколи вимагає проявів агресії. Потім у голові почали виникати думки, що він перестав мене кохати і я йому набридла. Звичайно, було боляче, але я не могла навіть припуститися думки, що втрачу його й не матиму змоги доторкнутися до його волосся, коли він спить, мов янгол.

Кому – як мара, а їй – як зоря

Далі сталося страшне. Якось до Світлани у гості приїхав її брат Олег. Він випадково почув розмову Ігоря з приятелем, з якої було зрозуміло, що у Світланиного чоловіка народилася дитина від іншої жінки. Про це негайно розповів сестрі. Що було далі, Світлана  ледь пригадує. Ніби якесь запаморочення найшло на неї. Усе її життя втратило сенс. Вона стала мовчазною, забула за Миколку, покинула роботу. Цілими днями лежала під ковдрою й дивилася у стелю. А Ігор пішов і, як кажуть, сліди забрав. Він перебрався жити до іншої жінки.

10-річного сина покинув на поталу долі разом  із хворою дружиною.

Як вже Миколка доглядав за мамою і за собою – невідомо, бо хлопчик уникає розмов на цю тему. Лише коли він зовсім занепав духом, зателефонував до тітоньки й попросив її приїхати, аби та якось зарадила мамі.

– Коли я побачила Світлану в такому стані, мені забракло слів, – розповідає Ніна Анатоліївна. – Вона ні на що не реагувала і вже була схожою на примару. Мій чоловік – лікар. Він порадив негайно звернутися до медиків, аби врятувати її здоров’я.

Майже два роки перебувала вона у психоневрологічному диспансері. А коли вийшла, – мала вже другу групу інвалідності. Весь цей час за Миколкою доглядав брат Світлани й Ніна Анатоліївна. Хлопчик розповів, що певний час до нього заходив і батько, але не сам, а з іншою жінкою та дитиною. Миколка в їхній компанії почувався ніяково й дуже нервувався.

Коли Світлана потроху почала оговтуватися від пережитого й перейшла на лікування до денного стаціонару, то одразу подала на розлучення. Вже начебто й змирилася із втратою чоловіка, хоча серцем все одно була поряд з ним. Вона навіть подумки не насмілювалася його лаяти.

– Я не нарікаю на нього і ніколи не зважуся подати на аліменти. На свою мізерну пенсію ледь зможу прогодувати себе й Миколку, але грошей у Ігоря ніколи не проситиму. Та й у нього маленька дитина й великі витрати, – каже Світлана. – Та що там, коли я й досі його люблю й, мабуть, ніколи не вилікуюся від цього хворобливого кохання...
Якось Миколка дуже просив у мами кеди, що коштують 15 гривень, але у Світлани просто не було грошей. Вона делікатно натякнула синові, щоб попросив, коли до нього прийде батько. Ігор приходив до сина раз на два місяці. Коли ж хлопчик нарешті дочекався батькового візиту й після прогулянки з ним повернувся додому, Світлана поцікавилася, чи допоміг батько. Та хлопчик зніяковіло відповів, що не насмілився про це говорити, бо дуже соромно було. Татко ж не дав Миколці ані копійки…

Світлана з Миколкою вже й змирилися, що від них відкололася рідна половинка.

– Син благав мене не виходити вдруге заміж, бо вітчим ніколи не любитиме його, як рідного сина, – розповідає Світлана. –  Він підбадьорював, що ми разом викрутимося із тяжкого становища. Мовляв, трохи підросте й піде на роботу. Я ж знаю, що ніколи не зраджу сина, бо він для мене у житті все.

Сама біда не ходить

 Але не встигла жінка оговтатися від ударів долі, як її спіткало нове лихо, ще страшніше.

– Якось до нашої квартири завітав судовий виконавець й повідомив, що вже слід збиратися. Мовляв, існує рішення суду, згідно з яким я та мій неповнолітній син маємо виселитися з відомчого помешкання, – продовжує Світлана.

Громом серед ясного неба була для неї ця приголомшлива звістка. Світлана не знала, що їй робити, куди податися, де шукати захисту, хіба що жити з неповнолітнім сином у підвалі. Стрес спричинився до стаціонарного лікування. Брат Світлани негайно приїхав, бо Миколка знову залишився сам. А що ж батько? Ігор на той час звільнився з правоохоронних органів, влаштувався на фірму охоронцем, жив у приймах. Він зовсім не переймався тим, що сталося із не чужими йому людьми. Світлана не наважувалася будь-куди звертатися, бо соромилася. Нарешті її переконали  звернутися до прокуратури.

Певний час Світлана жила із сином в очікуванні, що ось-ось подзвонять у двері і викинуть їх геть. Приходу весни Світлана боялася ще більше, бо думала, що над нею змилувалися лише на зимовий період, а коли потеплішає – зустріне їх вулиця.

Чужа сльоза не капає дарма

– У лютому до прокуратури надійшла заява від жінки-інваліда, яка виховує неповнолітнього сина і у якої виникли проблеми із житлом, – розповідає старший помічник прокурора Подільської прокуратури Вікторія Базелюк. – Як з’ясувалося, квартира, у якій мешкала ця родина, належить КП «Спецжитлофонд», що надає тимчасове житло на умовах оренди. Договір на оренду був укладений між цією організацією та райвідділом міліції, де працював Ігор. Проте міліцейська установа грошей не платила, тому «Спецжитлофонд» звернувся до суду, за рішенням якого з орендованих приміщень мешканців мають виселити. На жаль, щодо Світлани прийнято рішення про виселення без надання житла. Офіційно ж ця жінка прописана в одному із гуртожитків, який належить МВС і в якому вона мешкала до переїзду на вулицю Оболонську. Виникає сумнів щодо об’єктивності фактів, якими оперував суд. Адже за будь-яких умов Світлану ніхто не позбавляв права на місце в гуртожитку. Крім того, враховуючи висновки лікарів про стан здоров’я жінки, вона має право на першочергове забезпечення житлом. Є ще одна проблема: рішення про виселення було прийняте 2000 року. А жінку, до речі, не було інформовано про те судове засідання. Про рішення суду вона дізналася лише 2004 року. Звісно, копії постанови про відкриття виконавчого провадження не отримувала. А це вже порушення виконавчою службою вимог чинного законодавства. Зважаючи на соціальний статус позивачки й на те, що вона не має змоги себе захищати, прокуратура району бере на себе представницькі інтереси Світлани та її неповнолітнього сина. Маємо на це законні підстави. Та й моральний бік цієї справи не дає нам права залишатися байдужими, – наголошує пані Вікторія.
Уперше за багато років у Світлани з’явився паросток віри в те, що її доля комусь не байдужа. Вперше вона повірила у справедливість  і живе сподіваннями, що фахівці із прокуратури не залишать її наодинці з бідою. Світлана має надію, що її і сина не викинуть на вулицю з вини іншої людини. Хоч вона, здається, збагнула, що тільки у лиху годину пізнаєш вірну людину…