Цілюща мелодія Ольги Богомолець

Є люди, з якими можна годинами вести змістовну розмову на будь-яку тему. Серед них – Ольга Богомолець. Медик, співачка та просто чарівна жінка.

Генеалогія зобов’язує

– Достеменно нам відома генеалогія одинадцяти поколінь, починаючи від Запорізької Січі. Перші шість були доблесними вояками, за перемоги яким надали дворянський титул і родинний герб. Останніх п’ять поколінь – медики. Найвідомішим є мій прадід Олександр Олександрович – президент Академії наук УРСР, народжений у Лук’янівській в’язниці. Його мати – Софія Богомолець була однією з найактивніших учасниць руху народовольців. Це унікальна жінка, яка відмовилася від дворянства та  можливості виховувати дитину заради кращої долі народу.

Маленького Сашка у кошику винесли з в’язниці і віддали на виховання її батькам, які мешкали в родинному маєтку в Ніжині. Коли чоловіка Софії Олександра Михайловича звільнили з в’язниці, він повіз сина етапом до Сибіру, щоб познайомити з матір’ю. Софія подарувала синові «Кобзаря» з власноруч вишитими волошками на обкладинці з тюремної рогожі. Через кілька днів вона померла від туберкульозу на руках у чоловіка. Олександр Михайлович усе життя залишався вірним Софії, інших жінок для нього не існувало. До речі, навіть Лев Толстой клопотався, щоб дозволили повернути в Україну її прах. Але царський уряд відмовив.

Ми не забуваємо про предків. Найближчим часом хочу повезти дітей до Ніжина, де зберігся родинний маєток мого прапрадіда. У майбутньому плануємо створити сайт-музей нашої родини.

– Ольго Вадимівно, що ви відчували, навчаючись у медичному університеті, названому на честь вашого прадіда?

– Почуття величезної родинної відповідальності. Олександром Олександровичем поставлено таку високу планку, яку я не маю морального права опустити нижче. А підняти вище тяжко. Звичайно, можна лише пишатися тим, що внучка або правнучка знаменитості, і на тому зупинитися. Але я вважаю, що кожен із нашої родини має зробити свій внесок в історію.

– Чи збираються ваші діти продовжити династію?

– Десятирічна Катерина, яка  навчається у Кловському ліцеї, також мріє стати лікарем. Вона має для цього необхідні якості – розум, врівноваженість, терплячість та милосердя. Інші діти хочуть піти в мистецтво. 15-річний Андрій навчається в 10-му класі ліцею іноземних мов та заочно – в училищі імені Глієра. Він мріє стати піаністом або співаком. Дуже любить класичну музику, його найулюбленіший композитор – Рахманінов. До речі, я раніше не любила і не розуміла його музики, але син допоміг мені її зрозуміти. Найменша – Ася – має недитячу цілеспрямованість, хоча їй лише шість років. Уже з двох років, після відвідання театру опери та балету, вирішила стати балериною. Тричі на тиждень займається класичним балетом,  має вроджену пластику і витривалість – натхненно танцюватиме доти, доки гратиме музика. Але все вирішить час. Головне, щоб вони втілили в життя свої мрії і були справжніми людьми.

Першими пацієнтами були тварини
– Коли у вас виник інтерес до медицини?

– Скільки себе пам’ятаю (а пам’ятаю з того часу, коли  мене ще носили на руках і співали колискові), ніким іншим, як лікарем, себе не уявляла. Виросла у сім’ї лікарів, де постійно, навіть серед ночі, маму або тата викликали  когось рятувати чи лікувати. Були лише певні дитячі коливання в межах від ветеринарії до криміналістики. Батьки ніколи не примушували мене стати лікарем. Навпаки, бачили мої мовні здібності, а тому хотіли, щоб я вивчала іноземні мови. Я обирала шлях самостійно.

– І коли ви почали лікувати?

– Першими моїми «пацієнтами» стали іграшкові тварини, яких я не бавила, а лікувала – ставила клізми, вимірювала температуру, гоїла «рани», а от ляльок любила розбирати. Особливо мене цікавили лялечки, які кліпали очима: дуже хотілося з’ясувати, як же вона кліпає? Жодна лялечка понад добу цілою в мене не залишалася. Вивчивши мої хірургічні нахили, батьки частіше дарували мені іграшкових тварин.

– А чи була у вас улюблена іграшка?

– Так. Це був сіренький плюшевий ведмедик Тяпа із підпаленим боком. Чомусь він був мені найріднішим. Коли мені малій видаляли гланди, то намагалася під пахвою пронести Тяпу в операційну. Тяпу в мене відібрали, і це була чи не найбільша образа мого дитинства.

Я – щасливий професіонал
– Маючи таких батьків, мабуть, легко було стартувати в медицині?

– Навпаки. Моя професійна кар’єра складалася непросто. 1989 року з відзнакою закінчила медичний інститут, але стала єдиною випускницею, яку не направили за розподілом, не взяли ні до аспірантури, ні до ординатури. І це при тому, що була переможцем олімпіад, займалася дерматологією і психотерапією. Я була шокована, адже з тримісячною дитиною на руках залишилася без роботи.

Усе це сталося через конфлікт між моїми батьками та керівництвом інституту. Тоді я  болісно переживала, що батьки відмовилися піти на переговори з керівництвом інституту щодо мого працевлаштування. Лише тепер зрозуміла своїх батьків, які  просто зберігали родинну гідність.

– Хто ж вам допоміг прокласти стежину в медицину?

– Завдяки допомозі завідувача кафедри мікробіології, тепер уже академіка Володимира Широбокова, який  тоді був нашим деканом, мене направили до клінічної ординатури Інституту вдосконалення лікарів. Це вдалося зробити лише через Москву, адже інститут був підпорядкований їй. Два роки я навчалася на кафедрі дерматології під керівництвом професора Бориса Глухенького – одного з найкращих дерматологів України. У той час там панувала атмосфера інтелігентності, академічності та високого професіоналізму.

А ночами працювала в міському шкірвендиспансері, оскільки потрібно було заробляти гроші, адже я ростила дитину. Коли закінчувала клінічну ординатуру, мала практично готову кандидатську дисертацію. Після ординатури працювала консультантом-дерматологом при Міністерстві внутрішніх справ у чорнобильській зоні. Неодноразово їздила до Чорнобиля та Прип’яті, пізніше працювала науковим співробітником у лабораторії радіаційної патології.

– Які враження залишилися від Чорнобиля?

– Це був надзвичайно гарний світ, і звідти ніколи не хотілося повертатися назад. Як відомо, в екстремальних ситуаціях у людини активізуються або гарні риси характеру, або погані. У роки після аварії в Чорнобилі склалася така атмосфера, в якій нечесна, безвідповідальна, непорядна людина не приживалася. Там не потрібно було підлаштовуватися під чиїсь правила гри, йти на конфлікт із власним сумлінням заради певного результату. Відверте спілкування, чисті стосунки. Моральність у Чорнобилі була на щабель вища, ніж в інших суспільних колах України.

– Потім ви навчалися у США…

– Я відправила тези своєї кандидатської дисертації до Сполучених Штатів Америки, і мені несподівано вдалося виграти стипендію Всесвітнього конгресу дерматологів. Потім навчалася у двох закладах – Пенсильванському університеті та Інституті імені Томаса Джефферсона (за фахом дерматопатологія, якого й досі немає в Україні). Навантаження і ритм роботи були виснажливими, але вони вишколили на все подальше життя. Вставала о 5 ранку, з 7-ї вже починала працювати. Закінчували о 8 вечора, після чого кожен лікар отримував індивідуальне завдання і йшов до бібліотеки для самостійної роботи. Навантаження патолога в Україні і в США не можна порівняти. В Україні патолог має продивитися за рік близько 4-6 тисяч препаратів. Коли навчалася в Інституті дерматопатології Бернарда Акермана, ми лише за один день продивлялися 600-700 препаратів. Першого тижня на двадцятому препараті у мене лилися сльози з очей, оскільки не звикла до такого навантаження.

– Повернувшись в Україну, ви почали застосовувати американські методи роботи?

– Із Сполучених Штатів я повернулася з мрією створити власну клініку, в якій могла б реалізувати все, чого навчилася. Мені дуже імпонує американський темп роботи, якість, відповідальність. Водночас прагнула зберегти все, що виправдало себе в українській медицині, і чого так бракувало у США, – чуйності, людяності та гарного ставлення до пацієнтів. Це завжди було притаманно нашій медицині, адже коли нам бракувало ліків, ми лікували словом. Спілкування, сугестія дають чудові результати, тому від них не варто відмовлятися.

Після повернення із США я завідувала  відділенням дерматопатології в обласному шкірвендиспансері, але умови роботи, неможливість надавати якісні сучасні медичні послуги та підвищувати свій професійний рівень спонукали мене 1994 року організувати власну клініку. Ми починали працювати удвох, а нині в клініці лазерної медицини, що обладнана найсучаснішим європейським та американським устаткуванням, має відділення лазерної дерматології, дитячої дерматології, ранньої діагностики онкодерматозів, кріохірургії, косметології, працює понад 40 фахівців, проліковано десятки тисяч пацієн-тів. Торік захистила докторську дисертацію з діагностики і лікування вад розвитку судин шкіри. У професійному плані я надзвичайно щаслива, оскільки на сьогодні другої такої клініки в Україні немає. До нас приїздять пацієнти з усіх областей України, Росії, Далекого Сходу, Молдавії, Білорусі, Італії, Бельгії та інших країн Європи.

Свідомо відмовилася від кар’єри співачки
– Коли ви вперше захопилися музикою?

– Для мене музика завжди залишалася хобі, хоча на початку 90-х років мала більше фізичної можливості займатися музикою, ніж тепер, коли завантажена на 200 відсотків. Пісні почала писати, навчаючись у медінституті, а тому основними слухачами були однокурсники. За шість років навчання моя гітара побувала на колгоспних ланах, у будівельних загонах та походах на байдарках. Але я ніколи не ставила собі за мету виходити на професійний рівень.

– Однак ви стартували…

– Творчу кар’єру розпочала вже після закінчення інституту. 1991 року випадково поїхала на фестиваль авторської пісні «Оберіг», де несподівано для себе здобула головний приз фестивалю та спеціальний приз радіостанції «Свобода». Потім – премія імені Василя Стуса, стала лауреатом фестивалю у Сопоті. Були різні міжнародні фестивалі, гастролі в Польщі, Німеччині, Швеції, Франції та США. Але я свідомо відмовилася від кар’єри професійної співачки, оскільки це означало б відійти від медицини і, що найголовніше – не залишилося б часу для сім’ї. Це було свідоме рішення, тому не шкодую.

– Як же вам вдавалося поєднувати медицину і музику?

– Я об’їздила півсвіту, поєднуючи професійну медичну діяльність із концертами. Навчаючись в університеті імені Томаса Джефферсона з понеділка по п’ятницю, у суботу та неділю отримувала запрошення виступити з концертами із різних кінців Сполучених Штатів – від Флориди  до Каліфорнії та від пустелі Аризони до Ніагарського водоспаду. Причому далеко не завжди у мене була україномовна аудиторія. Наприклад, у Швеції співала у Королівському костелі, де не було жодного українця.

26 травня у Києві в «Українському домі» відбудеться мій благодійний концерт «Я вас люблю». Зараз я готую до нього нову програму. Будуть і традиційні українські романси, і нові авторські «джаз-романси». А гроші від концерту, як і в усі попередні роки, надійдуть на лікування дітей із судинними пухлинами.