«Кришталева» українка з особливим

Цього року кришталевий Кубок світу з класичних дисциплін уперше приїхав до України. Вибороти його вдалося нашій симпатичній співвітчизниці з символічним прізвищем – Шевченко. Наполегливість, терпіння та праця до сьомого поту не можуть пропасти дарма. Тому доля все-таки винагородила нашу Валю.

Непоступливі секунди

Свою здібну вихованку вчитель фізкультури вирішив відвезти до спортивного інтернату. Валя, проходячи кросові тести, думала, що то чергові змагання. Але насправді складала вступні іспити. Те, що школярку таки зарахували на відділення лижних гонок, стало для неї самої несподіванкою.

– Лижі я побачила в чотирнадцять років, – згадує сьогодні спортсменка. – І перші два роки вчилася на них їздити і просто застібати кріплення. До цього я не мала навіть уявлення, що таке лижні гонки.

Проте наполегливо взялася засвоювати невідому справу. Шістнадцятилітньою закінчила інтернат, а через рік потрапила на юніорський чемпіонат світу.

Саме тоді, коли Валя почала виїжджати й на міжнародні старти, в неї «відкрився» спортивний азарт. Десь глибоко в душі дівчина мріяла про високі результати й нагороди.

Самовіддано працюючи, динамівка поволі, рік у рік, скорочувала хвилини й секунди, впродовж яких пробігала дистанцію. Проте минулої весни по-справжньому збентежилася. Постійні місця серед шести найкращих, але завжди – після призової трійки, набридли. Українці бракувало однієї чи кількох секунд, аби таки зійти на п’єдестал пошани. Навіть чужоземні фахівці визнавали, що Шевченко не вистачає хіба що посмішки Фортуни. І ця, як каже сама спортсменка, «безнадія», могла зневірити остаточно.

Валентина вирішила змінити гонки на біатлон. Два тижні відвідувала тир. Лежачи стріляла влучно, а от із «стійкою» не складалося…

– Мені дуже сподобалося в біатлоні. Бо стрільба – це неабиякий азарт, – з вогниками в очах пояснює гонщиця. – Я щоразу їхала до тиру із захопленням і вірою, що сьогодні в мене вийде краще, ніж учора.

Але вік (тоді лижниці було 27 років) і проблеми зі стрільбою стоячи таки збивали з пантелику. Та ще й Бента Скарі, одна з основних конкуренток, заявила, що залишає лижню. Вітчизняна федерація пообіцяла створити для спортсменки найкращі умови. Шевченко вважає, що й характер у неї не для біатлону. Там потрібні спокійні, флегматичні люди.

– Я не така. Я імпульсивна. У біатлоніста не повина тремтіти рука, коли він стріляє. А я розбивала б мішені, як з кулемета, – посміхається Валя.

Шевченко таки переконали, що в гонках вона ще не вичерпала свої можливості. І лижниця зупинилася.
– Не знаю, правильно чи ні… Але зараз не шкодую про своє рішення.

Додатковий стимул

І справді, хто був би не радий медалям і кришталевому кубку? Якщо сама гонщиця сумнівається в правильності свого вибору, то досягнуті нею результати дали однозначну відповідь: вона зробила правильний вибір.

Перемоги до Шевченко прийшли після того, як у грудні 2001 року вона стала мамою. Уже будучи вагітною, Валя в червні й липні їздила на тренувальні збори. Тренер переконав керівництво Держкомспорту, що його підопічній це просто необхідно, оскільки після пологів вона обов’язково повернеться. Комітет профінансував ті виїзди до Естонії.

– Я майже весь час рухалася, тренувалася, бо знала, що треба буде повертатися. Але в жовтні, коли вся команда поїхала на «обкатку», я відчула порожнечу перелітного птаха… На щастя, народження сина розвіяло весь мій смуток.

Через місяць-другий після пологів спортсменка почала робити легеньку зарядку, а в кінці травня вибралася й на перший збір. Те, що мама доглядатиме її дитину, Валя знала заздалегідь.

– Мама з радістю залишилася з Артемком. Але з певним побоюванням, адже йому було лише п’ять місяців.

У серпні на міжнародних кросових змаганнях українка посіла друге місце. На подібних турнірах вона завжди входила до трійки найсильніших. Тоді динамівка й відчула, що набуває форми й може розраховувати на успіх. І вже в олімпійському Солт-Лейк-Сіті вона зупинилася за два кроки від п’єдесталу, фінішувавши п’ятою. Було зрозуміло, що високі результати насправді до снаги.
Валя завжди усвідомлювала, що на початковому етапі «втягування» у спорт легким не буде. На лижню після пологів поверталися всі – вона не перша.

– Не думала, що мені буде найтяжче. Бігати не завжди легко. Це постійний стрес. Хоча поверталася з надією, проте не сподівалася, що все складеться так райдужно.

Свій успіх, який прийшов, чесно кажучи, вже не в молодому для спорту віці, Шевченко чимось несподіваним не вважає.
– Лижні гонки – це спорт не для юних дівчаток. Тут велику роль відіграє фізична підготовка, а база для неї накопичується років у 25.

Та ж італійка Паруцці, що виграла Кубок світу в загальному заліку (класичні спринтерські дистанції) старша за нашу лижницю на шість років, а чемпіонка світу росіянка Зав’ялова на три. Тому Валентина – спортсменка у розквіті сил.

Як запевняє сама Шевченко, народження дитини стало для неї додатковим стимулом. Адже тепер є для кого працювати.
– Ти розумієш, що це твоя робота, твій заробіток. І доки ти ще в спорті, намагаєшся вичавити з себе всі сили. Хоча й до пологів наче так само було. Проте після народження дитини сприймаєш життя по-іншому. Починаєш менше себе жаліти.

Фантастична реальність

Завдання, що мала Валентина на нинішній сезон, обмежувалося двома-трьома нагородами в розиграші Кубка світу.

ишталевий приз здавався чимось з галузі фантастики.

Але надія здобути його зажевріла з початком нового року. Тоді Шевченко мала вже дві перемоги. Та й естонка Шмигун дещо погіршила свої результати. Українка зазвичай довго вибирає лижі, тому й прибігає вже перед самісіньким стартом. Можливо, саме тому й злякатися просто не встигає. Цього сезону хвилюватися лижниця стала взагалі значно менше.

– Я просто втомилася. Мабуть, з віком ці переживання минають.

Тренер, аби максимально все прорахувати, мастить лижі також останньої миті. На цьогорічних етапах Кубка світу він, за словами його учениці, на 99 відсотків угадав з мастилами.

– Дуже приємно на масовому старті обганяти суперниць. У тебе наче виростають крила. Починаєш упевненіше працювати на підйомах, бо на спусках усе одно будеш відігрувати секунди в суперниць.

Федерація виділила гроші, щоб Лісников і Шевченко могли закупити всі необхідні види мастил. Тепер Валерій Сергійович, маючи можливість вибору, може значно полегшити своїй підопічній шлях до п’єдесталу. Адже від того, як добре «йдуть» лижі, дуже багато залежить. Насамперед це додає впевненості. Надто, коли конкурентки прорахувалися з мастилом, – пояснює гонщиця. – Сподіваюся, я відпрацювала вкладені в мене гроші».

Як стверджує Валя, відчуття гарної спортивної форми посилює віру в медальний фініш. Та інколи воно буває оманою.
– Навіть коли добре почуваєшся, можна «провалити» гонку. А буває й навпаки.

Наставник на кінцевих етапах не вимагав од Шевченко неодмінних перемог.

– Я йому дуже вдячна за це. Психологічно мені було легко виходити на старт. Тренер налаштовував мене на те, щоб я бігла так, як можу – без надриву.

У спортсмена, який претендує на найвищі нагороди, має бути неабияка сила волі. Як зізнається сама лижниця, їй інколи цього не вистачає. Нинішнього сезону було кілька гонок, наприкінці яких вона думала не про результат, а про те, щоб просто дістатися фінішу. Спортсменка ледь справлялася з накопиченою на попередніх етапах втомою. Проте постійно фінішувала серед шести найкращих.

– Останні сто метрів – найдовша ділянка траси. Там кожен метр іде за два.

Шевченко заперечує, що має «залізні» нерви. Вона може й погарячкувати.– Мабуть, мій запальний характер бачить тільки тренер – коли емоції б’ють через край. Не можу сказати, що я врівноважена людина.

Улюбленої дистанції (у «класиці» їх чотири – 10, 15, 30 і 70 км) й стилю (вільний або класичний) у лижниці немає.
– У гарній спортивній формі будь-яка відстань і спосіб її подолання є улюбленими, – посміхається Валентина.

Весною динамівка тренується в своїх Броварах. Але тільки бігає легкі кроси. Зате все літо готується в Естонії. Там, завдяки старанням Валерія Сергійовича, лижниці створили чудові умови. Їй наймають цілий будинок, де Валя квартирує разом із сином і мамою. Крім того, тренувальний процес включає ще й два збори в австрійських горах.

– Моя спортивна форма залежить від того, як я попрацюю влітку й на початку осені. Бо саме тоді закладається функціональна база. А взимку треба реалізувати її.

– Провалів у підготовці ще не було. Хоча на деяких змаганнях спортсменці хотілося б посісти й вище місце. Проте вчасно вийти на пік готовності не так-то й легко. Лісников і його підопічна планують максимальну змагальну готовність на лютий, коли зазвичай стартують головні турніри – чемпіонат світу та Олімпійські ігри.

– Спортсмен не завжди досягає піку форми тоді, коли сам того хоче. Минулого року шосте місце на чемпіонаті світу мене просто засмутило. Оскільки ще в грудні я мала четвертий час, то кортіло повернутися додому з медаллю світової проби. Після сезону на душі залишився осад: десь щось таки недопрацювала…

Непідкорені вершини

Найяскравіші спогади в пам’яті Валентини залишили її перші успіхи. Це – «золото» Давоса, «срібло» та «бронза» в «австрійських» гонках.

 тому ж таки Давосі свою нагороду українка отримувала під… естонський гімн, стоячи на п’єдесталі разом із… чоловіками. А трапилося так. Після допінг-проби Шевченко чекала, доки організатори заберуть її. А швейцарці просто не знайшли ні переможниці, ні її тренера. Тому перша сходинка жіночого п’єдесталу пустувала.

– Час церемонії нагородження не був чітко регламентований, – посміхається гонщиця. І я трохи не встигла, щоб послухати «Ще не вмерла…»

А одну перемогу лижниці з Броварів узагалі могли не зарахувати. Через помилку комп’ютера Валю нагородили «бронзою». Та Лісников засумнівався. Його апеляцію задовольнили і таки віддали лаври переможниці нашій спортсменці.

Що Валі не подобається в лижних гонках, так це спринтерські дистанції. Сама вона не стартує на них, вважаючи, що це не для неї.

– Це просто шоу. І до того ж надлишкове. Навіть німецьке телебачення відмовляється транслювати змагання на восьми коротких дистанціях. Мовляв, очевидний перебір.

– І постійні переїзди нашу лижницю не приваблюють. Це дуже втомлює, – скаржиться вона. Хоча б два етапи відбігати в одному місті.

У найближчих планах – омріяний відпочинок. Спортсменка хоче з’їздити з Артемком, з яким не бачилася більше двох місяців, на морське узбережжя Туреччини. А можливо, й до Карпат, куди Шевченко запросив директор бази. А на початку травня – знову тренування.

Хоча родина для Валентини важливіша за спорт, всі її мрії – про лижню.

– Я ще не стояла на світовому й олімпійському п’єдесталах пошани. Навіть якщо в настановах тренера й не звучатиме слово «нагорода», я знатиму, що від мене вимагатимуть максимального результату. Та й сама очікую від себе медальних виступів саме на цих змаганнях.

Ірина ГОЛІНЬКО