Майже

Генеральне прибирання у квартирі страшне тим, що розворушиш усе, що вляглося-втряслося за якийсь час – і... Порпаєшся серед запхнутих у другий ряд книжок (брак місця на стелажах) чи перебираєш старі папери – і вже залізла туди з головою.

Ось наткнулася на антресолях  на коробку із гофрованого картону – сто років про неї не згадувала. Тільки й пам’ятаю, що цей «архів» назвала умовно «кладбище любвей»: чомусь саме по-російськи. Витерла пилюку, а там пожовклі конверти з марками вже неіснуючої країни (НДР), якісь квиточки й квіточки засушені, записки. Але все класифіковано: кожна «любов» – окремо. Одна перев’язана стрічечкою з бантиком, інша – суровою ниткою, ще якась –  шпагатом перехрещена. І чому саме так – і сама не знаю. Але дві речі найбільше вразили мене теперішню, «стару й мудру». Кожна «справа» (чи «кохання-любов») має власну анаграму – і деякі вже не зумію розшифрувати! Обличчя їхні, тодішніх кавалерів, бачу, а імена позабувала! Оце так  «лав сторі», – дорікаю собі. А друге: окремі «домовинки» позначені конкретними датами: день, місяць, рік – це початок «історії», і так само – дата кінця (розриву?) Невже так різко й однозначно? Що ж таке сталося? І я сиджу, і викликаю власні спогади.

Тепер усе бачиться зовсім по-іншому. Чого я хотіла від тих хлопців, що тоді були  за віком, як нині мій син? Смішне, наївне щастя і маленькі трагедії, – щось вони та перевернули в моєму житті. Де вони тепер, ті, що через них плакала-ридала? Як склалися їхні долі? Зібрати б їх разом – і погомоніти. Що спільного між ними, якщо все-таки вони якийсь час жили в моєму серці?

Складаю назад  до коробки «історії-домовинки», які нікому нічого не говорять, крім мене самої. І доки збираюся зберігати весь цей... Ні, нізащо не скажу «мотлох»! Скоро повернуться мої домашні, нахлине валом інший вимір, інше життя. Але в серці ожили ті, давні часи, накотилися на день сьогоднішній: і ні за чим не шкодую, навіть за юністю й молодістю, але щось таке  поколює срібною голочкою...

Людмила ТАРАН