Чужі цукерки несолодкі

Втрачені люди

Як свідчить статистика, нині 7 мільйонів українців (із 47 млн.) – на заробітках за кордоном. Де лишень їх немає: будують  палаци  для олігархів у Росії, сіють і жнуть у панів Польщі, збирають суниці в Португалії, доглядають немічних в Італії… І це переважно високоосвічені, фізично сильні й витривалі люди, які готові до найсуворіших випробувань. Немічним нічого туди їхати, бо ж доводиться гнути спину від зорі й до зорі, без перекурів, а подекуди й без вихідних. І хоч надто гірким буває той закордонний мед, хоч почасти наші роботяги там – безправна нелегальна робоча сила, все одно третина українців готова за першої-ліпшої нагоди залишити рідну землю й податися світ за очі в пошуках щастя в далеких світах.

Хоч як це прикро, але для України такі заробітчани – втрачені громадяни: красиві, молоді, розумні, сильні. Більшість, звичайно, їде, аби  заробити не на хліб насущний (хоч подекуди вдома й  на це не можна розраховувати). Молодь сподівається за рік-другий нагромадити закордонної валюти, щоб, повернувшись додому, звести дах над головою або ж купити давно омріяне авто, просто пожити по-людськи. Ті, хто трохи старші, сімейні, планують зібрати таким чином гроші для навчання дітей, поліпшити свій  добробут тощо. Та всіх їх женуть за кордон наші безпросвітні злидні.

«Вовка боятися...»

Біля іспанського посольства в Україні від світанку вишиковується довжелезна черга за перепустками до амбасади. Тут – усі регіони України, але найбільше все-таки вихідців із західних областей. В Іспанії нині працює і живе 100 тисяч наших  співвітчизників.

– Щодня через нашу прохідну, – зауважує чергова  бюро перепусток Інна Палій, – проходить близько 200 громадян, які бажають оформити візи до Іспанії. Приміром, сьогодні була ціла делегація із Закарпаття – 40 осіб.
– Либонь, в основному молодь? – цікавлюся я.

– Не сказала б, – пояснює чергова. – Багато є чоловіків старшого віку, трапляються й бабусі з онуками. А нещодавно біля мого віконця стояв український бомж іспанського походження. 38-річний киянин Володимир прийшов сюди, аби владнати справи дружини, яка вже півроку працює у місті Севільї. За фахом вона, як і він, – бухгалтер. Високооплачуваної роботи не знайшла у столиці і подалася до Іспанії – доглядає дітей у досить благополучній сім’ї, отримуючи 650 євро щомісяця.

– Не страшно було вам відпускати так далеко дружину? – запитую у Володимира.

– Ні, вона тут закінчила курси іспанської мови, вміє дати лад дітям.

– А ваша родина?

– Я залишився із 13-річною донькою. Вона, звичайно, дуже сумує за мамою. Але все розуміє – і не плаче.

Ще б пак плакати. Матуся вже передала Христинці гроші на комп’ютер, надсилає їй всілякі речі. Вона, власне, поїхала на заробітки, аби зібрати гроші на подальше навчання доньки.

Ольга, 45-річна жінка з Херсонщини, вже чотири роки живе й працює в Іспанії. Приїздила в гості  додому, до рідні, і знову збирається вертатися туди ж.

– Не думайте, що там – мед, – мовила стиха. – Але краще, ніж тут.  Я вперше їхала на той Піренейський півострів (за освітою я – педагог) із зав’язаними очима: що буде, те й буде. Працювала на сільськогосподарських роботах, не розгинаючи спини, під пекучим сонцем. Аж страшно згадувати, – в очах з’явилися сльози.

– Кривавий теракт у Мадриді вас не лякає?

– Чому ж – лякає… Вовка боятися – в ліс не ходити.

Тепер Ольга – помічник кухаря у престижному ресторані. Теж робота не дуже легка, але жінка не шкодує за тим, що поїхала так далеко заробляти на прожиття.

«Наша Галька – тепер сеньйора»

У моєму рідному хуторі Бродівському, що на Рівненщині, нині частенько отримують листи із закордонними штемпелями, найчастіше – з італійськими. Подалися до Середземного моря і моя сусідка Галя, і однокласниця Люся. Постійні злидні погнали їх з дому. Залишили сім’ю, дітей і заробляють оті кляті євро. Галя гарно влаштувалася одразу: доглядала тяжкохвору жінку.  Красива молода українка запала в серце господареві-вдівцеві. І два роки тому вона вийшла за нього заміж. Має невеличкий завод, що випускає велосипеди.

– Тепер наша Галька, – зауважила сусідка баба Віра, – італійська пані, сеньйора, значить, по-їхньому. Не хоче борщу варити – довгу вермішель їсть. А руки ж такі білі має… Ото пощастило молодиці!

До Італії збирається Галинин брат. До праці хлопцеві не звикати, та дуже, бідолаха, переймається, чи зуміє  опанувати чужу італійську мову.

Мама шле із Польщі шоколадки

Ще одна моя землячка Люба, юрист за освітою, мати двох маленьких діток, подалася до Польщі. Щоб жила вона у злиднях, то ні. Чоловік непогано заробляв на заводі. Та поманили подружки до справжньої Європи. Залишила усе й поїхала. Влаштувалася офіціанткою у барі в провінційному містечку. Дякувати Богові, господар трапився добрий.

Андрій та Віка спершу дуже тужили за мамою, а тоді й звикли до того, що купав їх тато, що кіски заплітала й до школи проводжала бабуся. А мама телефонувала та надсилала посилки із всілякими солодощами. Так тривало років зо три. Одного літа Люба приїхала додому і подала заяву на розлучення. Та й знову подалася до тієї Польщі.

– Зароблю грошей – купимо собі квартиру, – втішала вона дітей. – Ви ще трохи потерпіть без мене.

Тепер у Люби є квартира і всіляке начиння у ній, але немає щастя. «Пєньондзи» затьмарили їй світ.  Об них розбилося на черепки кохання, залишилися лиш друзки від сім’ї. Ким виростуть її діти, не зігріті маминою любов’ю? Найсолодші у світі цукерки не можуть замінити дітям мамину пісню, пораду, ніжний погляд, мамин поцілунок.

Валентина БРЯЗГУНОВА