Ковтали кулі і падали…

900-денна блокада Ленінграда була знята рівно 60 років тому. Це справді дата. Навряд чи якась інша річниця цього року з новітньої історії Європи зможе затьмарити славу цієї. А чи славу? Може, смуток? Кому слава – тому слава. По кому подзвін, по тих смуток. Нам удалося в Києві віднайти ветерана Другої світової, який пройшов ту бійню від березня 42-го і до самого переможного кінця безпосередньо на передовій, у першому окопі. Він не пам’ятає жодного брата-солдата, який би був з ним від і до – всі згинули. Нині полковник, а тоді звичайний рядовий солдат, Олег Іванович Сєров, погодився розповісти про деякі ненаписані подробиці тієї важкої пори.

– Пане полковнику, за яких обставин ви потрапили до Ленінграда?

– То була рання весна 1942 року, мені було вісімнадцять. Родом я з Архангельська. Призвали мене, привезли на Ладогу, і, за тиждень після того, як вийшов з дому, вже був в окопі. Тоді вже зброю видавали. Уже її було достатньо. Та, кажуть, за півроку до нас, коли кільце навколо Ленінграда щойно замкнулося, була одна ґвинтівка на цілу роту. На щастя, я того не застав. Нас переправили до міста вночі катерами. Найбільше, що запам’яталося – пустка. Пустка та руїни, дуже багато руїн було. Нас вивели на південь міста, в район Колпино, що за 30 км від центру. Там з нас, мобілізованих, сформували роти, зовсім не враховуючи цивільних спеціальностей. Проте мені дісталася саме робота зв’язкового. Забезпечував зв’язок командуванню свого підрозділу. Звідти я вперше й потрапив до госпіталю, із зараженням крові. Пролежав півтора місяця. Після видужання направили до роти автоматників. Саме тоді зі мною стався такий випадок, який переконав мене, що маю ангела-хоронителя.

– Розкажіть...


– Було на обороні Ленінграда два відомі «п’ятачки» – Невська Дубровка на лівому березі та Івановський п’ятачок на правому. У місці, де річка Тосна впадає в Неву, нашим вдалося вирвати в німців правий клаптик берега при самому впадінні притоки. Туди поповнення можна було переправити тільки за похмурої погоди, бо білі ночі не надто підсобляли в тому. От мене й переправили в човнику-паромі, в якому вміщалося тільки троє бійців. Позаду нас була вода, попереду ж, за 40 метрів, – фашисти. Ми там трималися місяцями, не маючи ні даху над головою, ні чобіт (обмотки), ні нормальних харчів. Солдатам тоді видавали на день по 800 грамів хліба і ніякого варива... Відбивалися що день, що ніч. Щодоби надходило поповнення, і щодоби відвозили трупи. Легкі поранення заліковували самі, в окопах. Мене поранило осколками в підборіддя та в ногу. В окопах ми сиділи, не вилазячи, довгими місяцями. Крім п’ятачка, на шматку суходолу була ще одна напасть – «кишкою» ми її називали. То була довга 500-метрова заглибина в нейтральну смугу, з якої німецьку мову навіть було чути. «Кишка» була завширки як один окоп. На її передньому краї насипали землянку. Туди мене та ще шістьох бійців закинули на... два місяці. Ми бачили тільки солдата, який нам приносив боєприпаси та пайок.

– Мабуть, морально неймовірно тяжко було знести довгі дні самотності на передньому краї?

– Тоді про це не думали. Уночі висовували автомати над головою й стріляли наосліп. Так само й гранати кидали. Чи в когось попадали, то й не бачили. Удень же, коли основні сили воювали, ми спали під їхнім обстрілом. Жодного разу не могли розслабитися. Постійно в напрузі.

– Але  два місяці – чималий термін, невже навіть у карти не грали? Хіба можна витримати таку муку?

– Про які карти кажете?! Щохвилини ми чекали смерті. Будь-якої миті нас могло накрити. А до монотонності звикли одразу. Її нерви наповнювали – тобто постійна, без передиху, напруга всіх сил, емоцій, розуму. Коли постійно чекаєш смерті, тоді й зайва думка не йде в голову. Гадаю, саме з цієї причини ми й не хворіли. Навіть узимку, без чобіт. Без жодного утеплення, без нормального зимового одягу, без їжі ніхто ніколи не хворів ні тобі на грип, ні на гастрит. Якось минали нас ці біди. Певне, через те, що своєю внутрішньою напругою ми створювали якийсь особливий імунітет. У мороз робили з відер пічки, стругали з колод землянки стружку й грілися так. Про прання та гігієну навіть не йшлося. Останнього дня, від самого світанку, в тій «кишці», німці бомбили нас фугасними снарядами. Ми сиділи й чекали, коли вцілять. Але гітлерівці не поцілили. А під обід прийшла зміна. Ми її чекали майже 60 днів. І тільки-но дійшли до наших позицій, як їх там, у землянці, просто всіх дев’ятьох і застало…

– Як відбувався прорив блокади, мабуть, ви його чекали з нетерпінням?


– Ми нічого не чекали. Ми не вірили, що виживемо. А ця невіра не передбачає мрії про майбутнє, навіть найближче. Ми просто виконували те, що наказували. А що відбувалося навколо нас, відбувалося само собою. Ми не передбачали подій наступної години, а про такі речі, як прорив чи наступ, тим більше – перемога, ніхто й не допускав думки. Що ж до розмов про наше життя після війни, то навіть було таке повір’я, буцімто щойно заговориш – одразу загинеш. Ми вважали то передсмертним монологом... Перед тим, як у січні 1944-го перейти в наступ, нас забрали з того п’ятачка й відвезли кудись в район станції Пантомної. Там перевчали воювати. Учили бігти в атаку. Ми гасали полем і кричали «Ура! За Сталіна!» Проте на ділі, тобто в бою, за чотири роки війни я жодного разу не чув, аби хтось бодай раз те гасло крикнув. Атакували мовчки. Ковтали кулі й падали. Ніхто ніколи ні про якого Сталіна й не думав. Кожен чекав смерті. Настільки самозречено чекав, що й не задумувався, а що може бути потім, після того, як впадеш мертвим поряд з іншими.

Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ